|
Весна у пишнотах шаріла... На кручі сиділи вони; Тихесенько річка леліла, І килимом слались лани. По той бік маріла ліщина... І пісня лилась голосна; Над ними схилялись калина Та липа розлога, рясна. І пара, без краю щаслива, Гула, немов ті голуби: Вона молоденька, вродлива, В нього ж тільки пух на губі. Коли б хто побачив уранці Той пломінь, що грав їм в очах, Коли б хто підслухав коханців Розчулений голос в речах, – Яким би здалося на слово Гарячим кохання саме: Од запалу того чудово Зігрілось би й серце німе! Ми потім спіткались неждане: Вона вже була за другим, Він теж... А про щастя весняне Погинув і спомин, як дим! І там, де калина червона Та липи старіють рясні, Рибалки но ходять до човна Й співають журливі пісні. Ніхто, ані липа стареча, Не скаже, що діялось тут; І сльози, й закохані речі Напевно що з нею помруть!
|