|
Чого смутні ви, діти снів. Життя безбарвного примари? Немов з небес, погожих днів, Од вітерця легенькі хмари Летять і тануть в вишині, І десь діваються безслідно, – Так у підхмарній стороні Летіли ви!.. Ледь-ледь помітно, Ледь-ледь торкаючись землі, Минули в» печалі хмурі, Минули серця болі й бурі І безіменно протекли; Ви й порошинки за собою В перебіг часу не втягли, Ви несвідомою стопою, Пилюку збивши по шляхах. Ні на граніті, ні в серцях Знаку не кинули й малого. Пощо ж на пройдені дороги Ви дивитесь? Нема для вас Ні прикрих дум, ні насолоди, Життя спливло, як тихі води, Вогонь без полум’я погас. Хто для натхнень родивсь, зарання Весь світ в собі зачарував, Та пив ізмалку жовч страждання, І за життя в труні лежав; Хто був облитий трутизною, Горів у тузі нищівній, І все ж душею ще живою Він рвався в вир людський, у бій, На волю з темної могили, – Той жив! Він духом був борець: Збагнувши всі життєві сили, Він вибрав страдницький вінець; Він може поглядом сягнути На свій минулий темний шлях Із усмішкою на устах. Хто все життя хотів збагнути, Та чий несмілий кругозір Обмежували пасма гір, Темниці круг його темниці; Хто снів як друзів ждав своїх І кляв ранковий схід зірниці, Коли у сяєвах її Нічних видінь легкі рої Тікали в зоряні причали, А він темницю оглядав, До них обійми простягав, До тих розрадників печалі; Хто з світом ще зв’язок беріг. Та не на радість – на недолю, Щоб милий голос у неволю Дійти з ясного світу міг, Як по покійнику зітхання, Щоб світ утрат не забував, І похоронного ридання В тюрму щоб відгук долітав; Хто всю принаду спогадання, Усі найкращі сподівання, Всю силу серця, все, чим жив, У погляді коханім злив І, небесам завжди покірний, У молитвах лише й благав, Щоб друг отой, навіки вірний, Животворяшу вість подав, І хто дізнавсь, що він сконав, Той хай у долі запитає: Навіщо на землі він є, Чом ангел смерті, що змітає Усіх крилом, його минає, Од мук забутку не дає? Навіщо тайною тяжкою Недовідомий шлях життя Бентежить думи й почуття ? Як званий гість, чи випадковий Прийшов він у цей світ чудовий, Де крізь плачі не чуть пісень, Де насолоди серця бідні, Де туга й радість – сестри рідні, Де похорони кожний день? Де колиски – гробів данина, Руїни ж – ниви й пасма гір, Де радісний, натхненний зір І уст привабливих тканина – Лиш переходів знак сумних То із могили, то в могилу – Усе те виникло із пилу Племен загинулих земних. Як тіні, заникають лиця В тобі, просторая гробнице! Та вічний рід! Лиш одлетять Знебуті від свого народу, Як нові ланки вже дзвенять У ланцюзі людського роду. І знов малята розцвітуть І розпросторяться, і знову До гробу тяготу життьову, Як дар, без цілі, понесуть. І скинуть з пліч її, нужденні... Без цілі!.. Що ж таке життя? Та є пориви в нас священні, Є світло мислі, жар чуття, Є сила розуму чудова!.. В блакить підноситься будова: Вона незримо, крізь роки, Трудами віку безупинно Росте й росте, але людину До верховин ведуть віки.
|