|
Де він? Де друг? Спитать кого? Де дух?.. Де прах?.. В краю імлистім! О, дайте сліз потоком чистим Могилу оросить його, Зігріть її моїм диханням! Я з невтамованим стражданням Зігрію зором любий прах; Схилюсь, у смутку від утрати, І шмат землі, з могили взятий, Мов друга, стисну у руках! Мов друга... Він змішався з нею, І рідна вся вона мені. Я там із тугою моєю, У непорушній тишині, Віддамся всій поривній силі Мого чуття, – і, сам не свій, Я приросту весь до могили, Могили пам’ятник живий. Але під іншими зірками Похований навіки він; А я – в темниці! Із-за стін Даремно рвуся я думками: Вони мене не понесуть, І краплі сліз моїх з-під вії Йому на дерен не впадуть. Я в узах був; та тінь надії Побачить зір його очей, Потиснуть руку, звук речей Почуть хоч на якусь хвилину – Живила серце без упину, Була немов натхненний спів! Моє заслання не змінилось; Та від надій, мов від огнів, Лиш дим і тління залишились; Вони – огонь: в мені давно Все палять, тільки доторкнуться. Що рік, що день, зв’язки все рвуться, Й мені вже навіть не дано Хоч мить в темниці б тут помріять, Забутися веселим сном, І тугу на душі розвіять Мрій чистих райдужним крилом.
|