Як я давно поезію зоставив! Я так її любив! З її скарбів Я брав всі радощі, всю втіху скорбних днів, Коли в снігах пустельних світ я славив, Його красу й доладність вічних діл, Господніх діл, що вищих мет сягали – На небі, де зірки мені не сяли, І на землі, де вже я скнів без сил, – Оспівував я шлях живого бога І дякував сповна душі йому, Хоч і втрачав я свіжість, і дорога Моя вилась в заковах крізь пітьму... В поезії, її глаголів ради, Всезраджений, шукав собі розради – Знайшов в ній ключ цілющої води, Я голос бога чув у ній завжди, І в співі птаства й в громі бурі знаний, То в райдугу, то в блискавку убраний, В квіт польовий, і в зорний хоровод, В шугання хмар, в безодні темних вод, Завжди єдиний – вічно рівнозвучний! О друже мій, в скорботах нерозлучний, Поезіє! на мене знов повій Палким твоїм божественним диханням! Мій вірний друг! Коли самим стражданням Я міряв вік свій в темряві нічній, Бувало хто у головах постане, Любов’ю – хто мої зціляє рани І втіхою палких розмов і мрій! Завжди мене втішала ти, єдина! Хай друг марнот, столична та людина, Ковтає прозу хідників та бруд, Небесна, й над тобою править суд! Хай наш Протей Сенковський – зла причина, Шлях розуму завівши в тьму облуд, Ковзається по вичовганій прозі І плеще, що твій вік захряс у кут! Святої, він не зна тебе й тим лют, Що ти живеш в стражданні і знемозі! У чорні дні не колисав твій спів Його душі; аж ось де взявсь той гнів! З його диханням в’яне квіт твій милий, Та чи на тебе лиш? – на все, на всіх Він з горя кида судорожний сміх, Невмерлих крає, з мертвих тягне жили. Він не росу небес, мертвотний тлін – Трутизну ллє, бо лють його безсила; Не в небі бачить він орлині крила, А тільки тінь їх ловить в бруді він, Лиш прах нам в дар приносить з волі злої Вкрай відданий приймак Русі святої! В палкій зарозумілості й на час Не впевнить той Протей химерний нас, Що час приспів нам милих муз ховати, Що спів душі – забавка для дітей, Що має проза світу царювати. Як на житті є мить, коли від мук Стискає груди, й серцю не до прози; Дух зіллється в могутній дивний звук, І затремтиш, і градом ллються сльози... Болюча мить, небесна мить! У ній Поет в свій вірш вклада життя і вічність, Як сам господь вдихнув в світ божий свій, В граничний світ – всю духа безграничність. Коли у жарт наш Менцель ліпить віск й на смітнику свій ідеал знаходить, З Бальзака кпить, і свій брехливий блиск На слог, добірливий і нам чужий, наводить, – Поет палає: – з глибини горнил Струмує вірш – з натхнення і горіння; В нім дише мисль, порив безсмертних сил, Душі творця природне сотворіння!
|