|
Балкончиком довкола башти Ходив собі в підряснику Якийсь там чоловік І співав... В повітрі у вечірнім, Мов сріблянистий дзвін, Гув бас громовим голосом... Гув і за серце Хапав він подорожніх: Неруські то були слова, А горе в них такеє ж Як і в москальській пісні. Без берега, без дна. Ридали звуки плавні... «Що то за чоловік?» – Спитав Роман у жінки... «Співак Ново-Архангельський. Його із Малоросії Панове підманили. В Італію відвезти Клялися та й поїхали... А він зрадів й повірив, Яка вже там Італія? Таж знову Конотоп. Йому робить тут нічого... Собаки дім покинули, До всього всім байдуже (Сказала в злості жінка), А в нього ні позад, ні спереду... Крім голосу... «Зате ж бо голосок!» «Не те іще почуєте, Як до ранку пробудете: Відсіль верстов зо три Диякон є...також із голосом... Так-от вони по-своєму Вітатись призвичаїлись На вранішній зорі. На башту як підійметься Та прореве наш: «Живеш ти Здо-ро-во, отець І-пат?» – Так вікна затріщать! А той йому у відповідь: «Здорово, со-ло-ве-єчко! Чекаю пить го-рілоч-ку!» – «Іду!..» «Іду оте» з годину Відлунює в повітрі... Такії жеребці!..
|