<ІЗ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ>ПрологЯкого року – сам прикинь, В якім краю – догадуйся, На стовбовій доріженьці Зійшлось сім мужиків: Дочасно-зобов’язаних, Захлялої губернії, Повіту Терпигорського, Спустошеної волості, Семи суміжних сіл – Дірчаного, Латчаного, Роззутого, Холодного, Горілого, Неїлого, Неурожаївки теж. Зійшлися – і заспорились: Кому живеться весело, Привільно на Русі? Роман сказав: поміщику, Дем’ян сказав: чиновнику, Лука сказав: попу. Купчині товстопузому! – Сказали браття Губини, Іван і Митродор. Старий Пахом натужився, Сказав, у землю глядячи: Бояринові можному, Міністрові царевому. А Пров сказав: царю... Мужик, що бик: втовкмачиться У головище дур, – Колом його, проклятого, Не виб’єш. Упираються, Всяк на своїм стоїть! Вже так пересварилися, Що перехожі думають: Знайшли скарби закопані, Та й ділять молодці... А кожен з них за справою Пішов іще до полудня: Той був до кузні мірився, А той в село Іванькове – До панотця Прокопія Дитину похрестить. Пахом щільник у вузлику Ніс у Велике спродувать, – А два братани Губини Ті просто із вуздечкою Ловить коня упертого У свій табун ішли. Давно б годилось кожному Піти своєю стежкою – Так ні ж, ідуть рядком! Ідуть, неначе гоняться Вовки за ними сірії, Що далі, – то скоріш. Ідуть – перекоряються! Кричать – не втихомиряться! А час не дожида. За сваркою не зчулися, Як сіло сонце-золото, Як вечір надійшов. Напевно ніч цілісіньку Ішли б – куди, не знаючи, Коли б їм баба зустрічна, Корявая Дурандиха, Не крикнула: «Поштивії! Куди це ви опівночі Надумались йти?..» Спитала, засміялася, Стьобнула, відьма, коника І вскоки подалась... Куди?.. Перезирнулися Тут наші мужики; Стоять, мовчать, похнюпились... Вже ніч давно зайшла, Рясні зірки засіялись У темних небесах; Став місяць, тіні чорнії Дорогу перерізали Ретельним ходакам. Ой, тіні! Тіні чорнії! Кого не наздогнати вам? Кого не перегнати вам? Вас тільки, тіні чорнії, Ні взять – ні обійнять! На ліс, на шлях-доріженьку Дививсь, мовчав Пахом, Дивився – розмірковував І мовив під кінець: – «Ну, лісовик! Ну, капосний! Оце пожартував! Вважай, отак потрішечки, Верст тридцять ми зайшли. Додому вже вертатися Зморились – не дійдем, Присядьмо – думать нічого, До сонця відпочнем!..» Лісовика ославивши, Під лісом, при доріженьці, Сідали мужики. Вогонь розклали, скинулись, Два по горілку збігало, А інші, не гуляючи, Чарчину добру справили З надертої кори. Наспіла і горілочка, Наспіла і закусочка – Гуляють мужики! По три чарчини випили, Поїли й знов заспорились: Кому живеться весело, Привільно на Русі? Роман кричить: поміщику, Дем’ян кричить: чиновнику, – Лука кричить: попу; Купчині товстопузому! Кричать братани Губини, Іван і Митродор; Пахом кричить: преясному Бояринові можному, Міністрові царевому, А Пров кричить: царю!.. Ще гірше розпалилися Завзяті мужики. Кричать, перекоряються, Не диво, як і вчепляться Один одному в чуб... Диви – вже й учепилися! Роман довбе Пахомушку, Дем’ян товче Луку. А два братани Губини Прасують Прова дужого – І всяк своє кричить! Луна дзвінка прокинулась, Пішла гулять-погулювать, Пішла гукать-погукувать, Так, ніби підохочує Упертих мужиків. Царю! – праворуч чується, Ліворуч відкликається: Попу, попу! попу! Весь ліс переполохався, Із птицями летючими, Із гадами повзучими, З вовками бистроногими І крик, і рев, і гул. Найперший зайчик зляканий З-під кущика сусіднього Стрибнув, немов опечений, І ну мерщій тікать! За ним галята-пуцвірки Зайшлися прикрим галасом На бересті вгорі. А тут іще у піночки Мале пташатко випало З гніздечка на траву; Щебече, плаче піночка, Де пташка? – не знайти! Стара зозуля кинулась, Схопилась і надумалась Комусь літа кувать; Разів із десять бралася, Та щоразу збивалася І починала знов... Куй, куй, стара зозуленько! У колос вб’ється хліб, Ти колосом удавишся – Не будеш більш кувать! Сім пугачів злетілося, Милуються бойовищем З сімох товстих дерев, Регочуть полу нічники! А жовті їхні витрішки Горять, як воску ярого Чотирнадцять свічок! І крук, пташина з розумом, Наспів, сидить на дереві, Як є біля вогню, Сидить, чортяці молиться, Щоб кого-небудь до смерті У бійці затовкли! Чиясь корова з бовкалом, Що з вечора одбилася Од череди, потрапила На людські голоси – Біля кострища вип’яла Баньки на мужиків, До галасу прислухалась І почала, сердешная, Ревти, ревти, ревти! Реве дурна корівонька, Пищать галята-пуцвірки, Кричать нетяги буйнії, Луна вторує всім, Їй тільки того й клопоту, Людей дражнить, глузуючи, Лякать дітей, бабів! Ніхто її не бачив ще, А чути – всім траплялося, Без тіла – а живе вона, Без язика – кричить! Сова, – замоскворіцькая Княгиня, – теж мотається, Кружляє над селянами І б’ється, як не об землю, Так об кущі крилом... Сам лис, хитрюга, потайки, Цікавлячись по-бабському, Підкравсь до мужиків. Понюхав лис, послухав лис І геть пішов, подумавши: «Їх чорт не розбере!» І правда, суперечники Навряд чи знали, відали – За що у них зайшлось... Боки нам’явши здорово Один одному, стямились, Нарешті, мужики, Води з калюжки випили, Умилися, обтерлися, І сон їх став хилить... Тим часом пташка крихітна, Потроху, по півсаженя, Низком перелітаючи, Добилась до вогню. Піймав її Пахомушко, Оглянув при вогні І мовив: «Пташка – крихітка, А кігтик – гострячок! Дихну – з долоні скотишся, А чхну – в огонь покотишся, Торкнуся – мертва скотишся, А все ж ти, пташко-крихітко, Сильніш від мужика! От-от зміцнієш крильцями, Тю-тю! – куди надумала, Туди і полетиш! Ой, ти, мала пташиночко! Віддай свої нам криллячка, Все царство облітать, Поглянути – дізнатися, Спитати – і довідатись: Кому живеться весело, Привільно на Русі!» – «Не треба б нам і крилець тих, Щоб тільки хлібця, скажемо, По півпуда на день, – І так би ми Русь-матінку Ногами переміряли!» – Сказав похмурий Пров. – «Та по відру горілочки», – Прибавили охотники До неї браття Губини, Іван і Митродор. – «Та вранці огірочків би Солоних по десяточку», – Сміялись мужики. – «Опівдні по барилечку Холодного кваску». – «А ввечері по чайничку Гарячого чайку...» Покіль отак гуторили, Вилась, кружляла піночка Над ними: все те слухала І сіла поблизу. Чівікнула, підскочила Та й каже людським голосом Пахомові тоді: – «Пусти на волю пташечку! За пташку за малесеньку Великий викуп дам». – А що даси ? – «І хлібця дам По півпуда на день, Горілки по відеречку, Дам огірочків зрання вам, Опівдні квасу кислого, А ввечері чайку!» – А де, дрібненька пташечко, – Спитали браття Губини, – Ти хліба і горілочки Візьмеш для нас усіх? – «Узять – самі ви візьмете, А я, маленька шашечка, Скажу вам, як узять!» – Скажи! – «Простуйте лісом ви Проти стовпа тридцятого, Прямісінько версту: Зайдете на галявину, Стоять серед галявини Старезні дві сосни. Отож під тими соснами Закопана коробочка. Здобудьте ви її, – То чарівна коробочка: В ній скатерка гостинная, Коли ви забажаєте, І їсти дасть і пить! Тихенько тільки вимовте: – Гей, скатерко гостинная! Частуй-но мужиків! І вами як загадано, А мною як наказано, Все візьметься ту ж мить. Тепер – пускайте пташечку!» – Зажди! Ми люди-злигодні, Ідем у путь далекую, – Одказує Пахом: – Ти, бачу, птиця мудрая, – Уваж – стару одежину На нас заворожи! – Щоб сіряки мужицькії Носились, не зносилися! – Наказував Роман. – Щоб личаки ті липові Ходили, не сходилися, – Наказував Дем’ян. – Щоб нужа та паскудная В сорочці не плодилася, – Наказував Лука. – Онученьки не пріли щоб... – Наказували Губини... А пташка їм в одвіт: – «Все скатерка гостинная Латати, прать, просушувать Вам буде... Ну, пусти!..» Пахом з руки широкої Пташаточко пустив. Пустив – і птах дрібнесенький Потроху, по півсаженя, Низком перелітаючи, Подався до дупла. За ним майнула піночка І на льоту промовила: – «Дивіться, цур, одне! Їстивного – що винесе Утроба – стільки й вашого. Але горілки пити вам На день відро лише. Коли ви більш попросите, І раз, і двічі – вволиться Наказ ваш, а по третьому Великій буть біді!» І полетіла піночка Із пташенятком крихітним, А мужики гуртом На шлях-дорогу рушили Шукать стовпа тридцятого. Знайшли! – Мовчком ідуть. Прямісінько, вірнісінько По лісові дрімучому, Рахують кожен крок. І як версту одміряли, Галявину побачили – Стоять серед галявини Старезні дві сосни... Селяни покопалися, Дістали ту коробочку, Відкрили – і знайшли Там скатерку гостинную! Знайшли – і разом скрикнули: «Гей, скатерко гостинная! Частуй-но мужиків!» Глянь – скатерть розгорнулася, І звідкіль як не візьмуться Дебелі дві руки, Відро вина поставили, Наклали хлібця горами І заховались знов. – Чом огірків не бачимо? – Нема чайку гарячого? – Нема кваску холодного? Все появилось враз... Селяни, розперезані, Круг скатерки вмостилися, Гуляють – дим іде! На радощах цілуються, Кленуться-зарікаються Не чубитися здря, А справу суперечливу Розумно і по-божому, По совісті вести, – Додому не вертатися, З жінками не стрічатися, Із дітьми щоб не бачитись, Ані з батьками сивими, Аж поки ділу спірному Не знайдуть рішенець, Аж поки не дізнаються Доконче, як належиться, Кому щасливо-весело, Привільно на Русі? Зарік такий поставивши, На ранок, мов повбивані, Поснули мужики... Сільський ярмарокНедаром подорожники Все лаяли вологую Холодну ту весну. Весна потрібна ранняя, Тривала, дружна, сонячна, А тут – хоч вовком вий! Не гріє землю сонечко, Хмарки, дощем напоєні, Неначе дійна череда, Бредуть у небесах. Зігнало сніг, а зелені Ні стебла, ні листка! Вода не убавляється, Земля не одягається Ясним зеленим килимом, І, як мертвяк без савана, Лежить під небом хмаряним І гола, і сумна. Жаль селянина бідного, А більше жаль худобоньки. Віддавши призапасене, Хазяїн хворостиною Прогнав її в луги. А що там е? Чорнісінько! Лиш на Миколу раннього Погода встановилася, Зеленою травичкою Поласував товар. * * *Ну й спека! Під березами Простують, розмовляючи, Гуторять мужики: «Ішли одним ми селищем, Йдем другим – порожнісінько! А день святковий нібито! Куди ж подівсь народ?..» Ідуть селом – на вулиці Сама дітвора бавиться, В хатах – баби недужії, А то і зовсім замкнені Стоять собі хати. Замок – собачка звірена: Не гавка, не кусається, А в хату не пуска! Пройшли село, побачили В зеленій рамі дзеркало: По вінця повен став. Над ставом в’ються ластівки. Якісь чудні комарики, Худющі, перетягнуті, У прискок, як заведені, Гасають по воді. Над берегом між лозами Риплять-дирчать деркачики. На кладочці розхитаній Товста попівна з праником, Неначе стіг обсмиканий, Підтикана стоїть. І на тій самій кладочці Спить качка з каченятами... ОІ чути кінь хропе! Селяни разом глянули І на воді побачили Дві голови: мужицькую, Смугляву, в мокрих кучерях, З сережкою (і сонечко В сережці тій блищить), А другу – кінську, осторонь, На шворці, п’ятисаженці. Мужик кінець у рот бере, Мужик пливе – і кінь пливе, Мужик заржав – і кінь заржав. Пливуть, ревуть! Під бабою, Під жовтими качатами Пліт ходить ходуном. Нагнав коня – за холку хап! На берег верхи виїхав Хлопчина: тіло білеє, А шия, як смола; Вода збіги струмочками З коня і з верхівця. – А що це на селі у вас Не видно нікогісінько, Як вимер люд увесь? – «Пішли ото в Кузьминське всі, Сьогодні там і ярмарок, І свято храмове». – Далеко ж до Кузьминського? «Та буде з три версти». – Ходімо до Кузьминського, Поглянемо на ярмарок! – Схвалили мужики, А потай так подумали: «Чи він не там ховається, Кого шукаєм ми?..» Кузьминське – при достаткові, Але брудне до крайності Торговеє село. Воно горою тягнеться, А потім в яр спускається, А там і знов на пагорбок – Грязюці як не буть? Дві церкви стародавнії, Одна старообрядчеська, А друга – православная, Дім з написом: «училище», Порожній і глухий. Ще дім з одним віконечком, І фершал намальований, Який спускає кров. Є заїзд заболочений, Але зате при вивісці (Піднос в руках піднощика, Із чайником опасистим, Який малими чашками, Мов гуска гусенятами, Оточений кругом). Крамниці розташовані Немовби в повітовому Гостиному дворі... Прийшли на площу – дивляться: Багато краму всякого, А люду – не протовпишся, Не пройдеш... Диво дивнеє! Нема і ходу хресного, А паче перед церквою Селяни без шапок. Такі уже тут звичаї! Поглянь, куди діваються Селянські ті шапки: Крім складу горільчаного, Харчевні, ресторації, Штофних крамниць десяточка, Трьох постоялих двориків, Та «ренськового погреба», Та добрих двох шинків, Ще шинкарів одинадцять Про свято примостилися З ятками на селі. При кожній п’ять піднощиків; Піднощики-молодчики, Моторні, метиковані, Та й то невправка їм, Ніяк з грішми не впоратись. Поглянь лиш, скільки тягнеться Селянських рук з хустинами, З брилями, рукавицями. Ой, спраго православная, Велика ти яка! Лиш промочити б душечку, А там знайдуться шапоньки, Коли мине базар. По п’яних по голівоньках Весняне сонце грається... Святково, п’яно, гамірно, Строкато навкруги! Штани па хлопцях плисові, Нові жилетки в смужечку, А сорочки – як мак; Баби кругом в червоному, В стрічках дівчата – павами, Лебідками пливуть! А то ще є химерниці: Вдяглися по-столичному – І дметься, й надимається Поділ на обручах! Заступиш – ще й розприндяться! Охота ж, новомодниці, Під власними спідницями Рибальську снасть носить! На ці спідниці глядячи, Старообрядка піниться І подрузі сичить: «Буть голоду! буть голоду! Недарма жито вимокло, А повінь як розлилася, До Петра не зійшла! Відколи заходилися Баби так прибиратися, Ліси не підіймаються, А хліба хоч не сій!» – Та чим же завинила тут Одежа ця, голубонько? Убий, не доберу! «А ситці ті французькії – В собачу кров фарбовані! Ну... втямила тепер?..» По кінній поштовхалися. На пагорбі, де звалені Кісся, граблі та борони, Гаки, воіи розібрані, Сокири, ободи. Там торгували весело, Божилися, хрестилися З гучним веселим реготом, Та й як не реготать? Якийсь мужик низесенький, Ходив, обіддя спитував, Погнув один – одкинув геть, Згинає другий – тужиться, А обід як розправиться, Як стукне мужика! Мужик реве над ободом, «В’язовою дубиною» Взиває пустуна. А той привіз на ярмарок Дрібницю всяку з дерева, Та й перекинув віз! П’яненький! Вісь розскочилась А хтів її полагодить – Сокира трісь! Замислився Над нею мужичок, Клене її, корить її: «Падлюка, бач, яка! Нікчемну службу, дріб’язок, І ту не докона! Усе життя вклонялася, Ласкава не була!» І до крамниць навідались: Милуються хустинами, Іванівськими ситцями, Шлеями, черевиками, Доробком кімряків. Біля крамниці з ременем Сміються подорожники: Козлові черевики тут Дід внучці торгував, Раз п’ять ціну питався він, В руках крутив, обмацував: Крам – найпервіший сорт! – Ну, діду, сплачуй грошики, А ні – іди, не мнихайся, – Сказав йому купець. «А ти чекай!» Милуєтьея Старий із черевичечків, Такі веде слова; «Тут зять – плювать, дочка змовчить! Стара – плювать, нехай бурчить! Онучку жаль! Вчепилося За шию козеня: Купи, дідусь, гостинчика, Купи мені! – Шовковою Голівкою схилилася, Цілує дідуся. Стривай, моя босушечко! Козлові черевички я Онученьці куплю!.. Розхвастався Вавилушко, Малому і великому, Усім наобіцяв, Пропився ж до копійочки! Куди тепер поткнуся я, Як очі покажу? Тут зять – плювать, дочка змовчить! Стара – плювать, нехай бурчить! Онуки жаль!..» – І знов завів Про внуку! Побивається!.. Зібравсь народ і слухає, Не сміючись, жаліючи: Чи хлібцем, чи роботою Усім допомогли б, Грошима ж не доводиться, Бо сам ні з чим зостанешся. Та був тут чоловік, Павлуша Веретенніков (Якого роду-племені – Не знали мужики, Одначе «паном» кликали. Любив він теревенити, Сорочку кумачевую, Суконную чумарочку Та чоботи носив; Завжди пісень виспівував І слухать їх любив. Його частенько бачили На постоялих двориках, В харчевнях, у шинках). Так він Вавилу виручив – Він черевички викупив. Бавило їх схопив Й додався геть. На радощах Спасибі навіть панові Забув сказати дід. Зате юрба селянськая Така була утішена, Зраділа так, мов-кожному Карбованця він дав! Була також крамничка тут З книжками та картинами, В ній брали коробейники Немудрий свій товар. – А генералів хочете? – Спитав проноза-лавочник. «І генералів дай! Дивися лиш по совісті, Щоб справжні, непідроблені – Грізні були й товсті». – Аж чудно, як ви дивитесь! – Сказав купець, всміхаючись. – Тут справа не в комплекції... «А в чому ж? Не крути! Сміття позбутись хочеться? А ми куди з ним дінемось? Так знай! для мужика Всяк генерал однаковий, Як шишка на сосні: Щоб спродати плюгавого, Іди – шукай охочого, Товстого ж та сердитого Я кожному продам... Давай товстих, осанистих, Витрішкуватих здорово Та – щоб зірок побільш!» – А статських не бажаєте? «Та одчепися з статськими!» (Однак, взяли – задешево! – Якогось гам сановника, За пузо, як барилище, За груди всі в зірках). Купець – такий шанобливий. Що схочеш – те й пропонує (З Луб’янки торбохват!) Спустив по сотні Блюхера, Архімандрита Фотія, Розбійника Синка, Збув книги: «Шут Балакірев» І – «Англійський мілорд»... Лягли книжки в коробочки, Пішли гулять портретики По царству всеросійському, Аж поки неї притуляться В хатині десь на покуті, Десь на стіні закуреній, Лихий їх зна, на що! Ех! Чи прийде часиночка, Коли (прийди, сподівана!) Селянству зрозуміть дадуть, Що різні є портретики І різні є книжки? Коли мужик не Блюхера Й мілорда дурноверхого – Бєлінського і Гоголя З базару понесе? Ой, люди, люди руськії! Селяни православнії! Чи коли-небудь чули ви Ці рідні імена? Ці імена уславлені, Носили їх, звеличили Заступники народнії! От їхні б вам портретики В хатах своїх розвішати, Їх книги прочитать!.. «Радий би в рай, та двері де?» – Такі слова вриваються В крамничку несподівано. – Тобі куди іти? «Та в балаган! О! Музика!..» – Ходім, я покажу! – Про балаган довідавшись, І наші подорожники Пішли поглянуть теж. Комедію з Петрушкою Та з цапом-барабанщиком І то не з катеринкою, А з музикою справжньою Дивились тут вони. Де мудра та комедія, Та й не дурна однаково, Ходжалому, квартальному Так в око і влуча! У ятці переповнено: Народ горіхи лускає, А то ще троє-четверо Словечком перекинуться – Глянь, десь взялась горілочка: Поглянуть та поп’ють! Регочуть, потішаються, А то до слів Петрушчиних Своє слівце доточують, Якого не придумаєш, Хоч проковтни перо! А то ще є охотники – Коли кінець комедії, За ширмочки підуть. Цілуються, братаються, Гуторять з музикантами: Ви звідки, молодці? – «Раніш були ми панськими І грали на поміщика, А зараз ми звільнилися, Хто піднесе нам чарочку, Отой для нас і пан!» – От і гаразд, голубчики, Панів доволі тішили, Втішайте мужиків! – Ей! Хлопче! Дай горілочки! Наливки! чаю! півпива! Цимлянського – мерщій!.. І море нерозливане Піде, щедріш од панського Частують молодців. * * *Не вітри віють буйнії Та не земля хитається – Шумить, співає, лається, Качається, валяється, То б’ється, то цілується, Святкуючи, народ! Селянам навіть видалось, Як на горбі спинилися, Що все село хитається, І навіть церкву давнюю З високою дзвіницею Хитнуло раз чи два. Тверезому – що голому, Незручно... Подорожники По площі потинялися Й надвечір попрощалися! З бурхливим цим селом... <ІЗ ТРЕТЬОЇ ЧАСТИНИ>Савелій, богатир святоруськийЗ нестриженою гривою, Либонь, двадцятилітньою, Весь в сивій бороді, Ведмедя дід нагадував, А надто коли з лісу він, Зігнувшися, чвалав. У діда спина ободом. Напочатку боялась я, Коли в низьку світличеньку Заходив: ну, розігнеться В світлиці й стелю виломить, Ведмежа голова! Та розігнутись дід уже Не міг: старому стукнуло, Казали всі, сто літ! Жив дід в своїй хатиночці, Сім’ю він недолюблював, В куток свій не пускав; Сім’я в’їдалась, лаялась, «Таврованим» та «каторжним» Взивав його синок. Савелій не розсердиться, ГІіде в свою хатиночку, Читає святці, хреститься, Та раптом скаже весело: «Таврований – не раб!..» А як дошкулять здорово, То й поглузує: «Гляньте-но, Свати!» А незасватана Зовиця – до вікна: А там свати – старці ідуть! Із гудзя олов’яного Дід виліпив двогривеник, Підкинув на поріг – Попався свекор-батечко! Не п’яний із шиночку він – Побитий причвалав! Мовчали за вечерею: В крові брова у свекора, А в дідуся веселкою Усмішка на лиці. Дід із весни до осені Носив гриби та ягоди Та сільця розставляв На глухарів та рябчиків, А зиму всю розмови вів З собою на печі. Він мав слова улюблені І випускав їх повагом, В годину по слівцю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Загиблі ви... пропащі ви...» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Ех ви, Аніки-воїни! З бабами, з недоріками Вам тільки б воювать!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Не дотерпів – пропав!.. Перетерпів – пропав!..» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Ех, доле святоруського Богатиря сермяжного! Шмагають вік його, А часом розміркується Про смерть – пекельні муки бо На тому світі ждуть!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Надумалась Корьожина: Наддай! наддай! наддай!» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Багато! та забула я... Як свекор розвоюється, До діда бігла я. Запремось. Я за працею, А Дьома, наче яблучко На тій старезній яблуні, Сидить на шиї дідовій, Рожевенький, пухкий... От раз йому й кажу: – За що тебе, Савелюшко, Тавровим звуть та каторжним? «Я каторжним і був». – Ти, діду? – «Я, онученько! Я в землю німця Фогеля, Христяна Християнина, Живого закопав...» – Та годі жарти правити! – Ні, не жартую. Слухай-но! І все він оповів. «В часи ще дотеперішні Ми теж вважались панськими, Та тільки ні поміщиків, Ні німців управителів Не знали ми тоді. Не одбували панщини, Оброків не платили ми, А так, коли надумаєм, В три роки раз шлемо». – Та як же це, Савелюшко? «Були колись, голубонько, Такі ото часи! Недаром і прислів’я є, Що нашої сторіноньки Три роки чорт шукав: Навколо ліс незайманий, Страшне болото-багнище, Ні кінному проїхати, Ні пішому пройти! Поміщик наш Шалашніков Проходами звіриними З полком своїм – військовий був – До нас добитись пробував, Та повернув назад! А земської поліції, Бувало рік не бачимо, – Ото були часи! А нині – пан близесенько, Дорога – скатертиною... Тьху! прах її візьми! Нас тільки і тривожили Ведмеді... та з ведмедями Справлялись легко ми. Узявши ніж, рогатину, Я сам, страшніш сохатого, Стежками заповідними Іду: «мій ліс!» – кричу. Раз тільки і злякався я: На ведмедиху сонную У лісі наступив, Та й то тікать не кинувся, А так всадив рогатину, Що тільки закрутилася, Як те курча під ножиком – Години не жила! Тоді і спина хруснула, Бувало нила інколи, Молодший доки був, На старість аж погнулася. А правда ж я, Мотронушко, Скидаюсь на дугу?» – Почав, ну, то доказуй вже! Жили ви, не тужили ви, Що ж далі, повідай? «А далі – пан Шалашніков Добрав нового способу, Прийшов до нас наказ: «З’явитись!» Не з’явилися, Притихли і не дихаєм В болотині своїй. . Пора була посушлива. Наїхала поліція, Ми одкуп – медом, рибою! Наїхала ізнов, Грозить з конвоєм вирядить, Ми – хутрами звірячими! А втретє ми – нічим! Узулись в лапті ходжені, Дрантя-шапки насунули, Полатані свитки – І рушила Корьожина!.. Прийшли... (В губернськім городі Стояв з полком Шалашніков). «Оброк давай!» – Нема! Хліба не уродилися, І риба не ловилася... «Оброк давай!» – Нема! Не став і розбалакувать: «Гей, зміна перша, кроком руш!» І ну шмагати нас. Тугий гаман корьожинський! Стійкий і пан Шалашніков: Вже язики морилися, Мізки уже трусилися, У голові – дере! Укріпа богатирськая – Не різки!.. Що поробимо!.. Давай кричать: чекай! Онучі розпороли ми І панові лобанчнків Півшапки піднесли. Притих боєць Шалашніков! Такого найгіркішого Підніс нам травнику, Сам винив з памп, цокнувся З підбитою Корьогою: «Ну, щастя, то здались! А то – ось бог! – я вирішив Злупить з вас шкуру начисто... На барабан хотів її Для полку нап’ясти! Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха! (Радіє пан із вигадки) От був би барабан!» Йдемо додому, хмуримось... А два діди кряжистії Сміються... Ой, кряжі! По сотеньці паперами У личаках заховані Цілісінькі несуть! Уперлись: ми старці, мовляв, Та тим і одбоярились! Подумав я тоді: Пождіть, чорти ж ви сивії, Вже більш не доведеться вам Із мене глузувать! І всім зробилось соромно, На церкву побожилися: «Вже більше не знеславимось, Під різкою вмремо!» Сподобались поміщику Корьожинські лобанчики, Щороку – зве... дере. Ретельно бив Шалашніков, А не які великі він Прибутки вибивані Слабкіші підкорялися, А дужчі – ті за вотчину Стояли до кінця. І сам я перетерплював, Помовчував, розмислював. «Хоч як дереш, собачий син, Та душу всю не видушиш, Що-небудь та й лишиш!» Як візьме дань Шалашніков, Йдемо – і за заставою Поділимо бариш: «Що грошей залишилося! Дурний же ти, Шалашніков!» Із пана насміхалася Корьога і собі! От люди гордовитії! А зараз дай в потилицю – То справнику, поміщику Останній тягнуть гріш! Зате жили купцями ми... Надходить літо-золото, Ждем грамоти... Прийшла... А з нею повідомлення: Убитий пан Шалашніков Під Варною. І все. Щоб шкодувать – не шкода нам, Та серце непокоїлось: «Життю надходить мирному Селянському кінець!“ І справді, ще нечуваний Наслідник спосіб вигадав: Нам німця підіслав. Через ліси незаймані, Через болото-багнище Він, шельма, пішки йшов! І сам-один: картузичок Та паличка, а в паличці Рибальський весь припас. Був попервах тихесенький: «Давайте, скільки можете». – Не можемо ніяк! «Я панові писатиму». – Пиши!.. – Тим і кінчилося. Став жить та поживать; Харчився більше рибою, Сидить на річці з вудкою Та то по носі сам себе, А то по лобі – лясь! Сміялись ми: «Не любиш ти Корьожського комарика... Не любиш, німчуро?..» По бережку качається, Гогоче диким голосом, Як в лазні у паркій. З хлоп’ятами, з дівчатами Здружив, блукає пущами... Недарма вій блукав! «Коли платить не можете, Робіть!» – Скажи, а в чім твоя Робота? – «Обкопать Ровами мені бажано Болото...» Обкопали ми... «Тепер рубайте ліс...» Ну, добре! Ліс рубали ми, А німчура показував, Де саме слід рубать. Аж зирк – просіка тягнеться. Просіку ту розчистили, В болото поперечини Звелів по ній возить. Ну, словом: похопилися, Коли дорогу виклали, Що німець нас піймав! У город їде парою! А там везе із города Матраци, короби; І звідки як не візьмуться У німця босоногого І жінка й дітвора. Повів хліб-сіль із справником Та з іншим земським урядом, Гостями повен двір! Тут і настала каторга Корьожинцям нечувана: Дощенту зруйнував! А бив... як сам Шалашніков! Та той простий: накинеться Із силою військовою, Подумаєш – уб’є! А грошей дай – одвалиться, Неначе відгодований В собачім вусі кліщ. А німець брав – не вирвешся: Аж поки пустить з торбою, Не одірветься, ссе!“ – Дідусю, як терпіли ви? «А через те терпіли ми, Що ми – богатирі: В тім богатирство руськеє. Ти думаєш, Мотронушко, Мужик – не богатир? Хоч він життя не ратного, Вмирати не судилося В бою, – а богатир! Цепами руки кручені, Залізом ноги ковані, Хребет... ліси дрімучії По ньому йшли – зламалися. А грудь? Ілля-пророк По ній гримить-катається На колісниці вогненій... Все терпить богатирі І гнеться, та не ломиться, Не ломиться, не валиться... Хіба ж не богатир?» – Усе ти, діду, жартами! – Сказала я. – Такого от Богатиря могутнього І миші заїдять! «Не знаю я, Мотронушко. Тимчасом він тягарище Нечуваний підняв, Та в землю вгруз по груди він З напруги. По лицю його Не сльози – кров тече! Не знаю, не придумаю, Що буде? Богу відомої Про себе ж я скажу: Як хуртовини вихрились, Кістки боліли ламані, Я на печі лежав; Полежував, роздумував: Куди ти, сило, ділася? На що ти пригодилася? Під різками, ломаками На дріб’язок пішла!» – А німець, що ж, дідусеньку? «А німець, як не панствував, Та наші сокири Лежали – до пори! Літ вісімнадцять мучились. Поставив німець фабрику, Звелів колодязь рить. У дев’ятьох копали ми, До півдня покопалися, За снідання взялись. Приходить німець: «Це й всього?..» І розпочав по-своєму, Не кваплячись, пилять. Стояли зголоднілі ми, А німець нудно лаявся Та в яму землю копану Ногою підкидав. Було вже в ямі – глибоко... І трапилось – легенько я Штовхнув його плечем, І другий там штовхнув його, Та третій... Ми згромадились До ями кроків два. Ми слова не промовили, У вічі не дивилися, Одне одному... з’юрмившись, Христяна Християнина Штовхали обережненько До ями все... на край... І німець в яму бухнувся, Кричить: драбину! мотуза! Ми дев’ятьма лопатами Відповіли йому. «Наддай!» – у мене вирвалось, – Під слово люди руськії Працюють веселіш. «Наддай!» – І так наддали ми, Що ями, як не бачено – Рівнісінька земля! Тут ми перезирнулися...» Замовк дідусь. Питаю я: – Що ж далі? – Далі: зле! Шинок... острог в Буй-городі. Там я учився грамоти, Поки судили нас. А вирок вийшов: каторга І нагаї до каторги. Не вибили – помазали! Нікчємне там биття! А потім... втік я з каторги... Піймали! не погладили І тут по голові. Заводські, бач, начальники По всім Сибіру вславились – Майстерно вміють бить! Та нас шмагав Шалашніков Ще дужче – не скривився я З заводського биття. Той майстер був – умів шмагать! Так шкуру мені вичинив, Що носиться сто літ. А й не легке життя було: Літ двадцять тільки каторги, Та двадцять літ поселення. Я грошей приробив, По маніфесту царському Потрапив знов додому я, Пристроїв цю хатиночку І тут живу давно. Покіль водились грошики, Любили діда, пестили, Тепер плюють в лице! Ех, ви, Аніки-воїни! З бабами, з недоріками Вам тільки б воювать...» Тут знов замовк Савелій-дід... Озвались подорожники: – Доказуй нам, хазяєчко, Своє життя-буття! – Невесело доказувать. Одну біду господь проніс: Помер з холери Ситніков, – Так друга надійшла. «Наддай!» – гуртом озвалися (їм слово те сподобалось) І випили винця... <ІЗ ЧЕТВЕРТОЇ ЧАСТИНИ>Гіркі часи – гіркі пісніВесела– Сьорбай юшку, Яша! Молочка нема! «Де ж корівка наша?» – Одвели... дарма!.. Пан, мов, для приплоду Взяв у двір у свій. Гарно жить народу На Русі святій! «Де ж оце курчатка?» – Тільки чути й слів. – Не кричіть, дівчатка! Земський суд поїв; Взяв іще підводу, Обіцяв постій... Гарно жить народу На Русі святій! Розломило спину, А діжа пливе! Баба Катерину Згадує – реве: В двірні більше року Донька... Важко їй. Гарно жить, нівроку, На Русі святій! Ледве з немовляток, Вже й нема діток; Цар бере хлоп’яток, Пан бере дочок! Лиш каліці зроду Буть в сім’ї своїй. Гарно жить народу На Русі святій! * * *А потім і вахлацької Своєї хором витягли, Протяжної, тужливої – Бо інших ще нема. Не дивина? Широкая Хрещена Русь і люду в ній Без ліку, без числа, Але у жодній душеньці Одвіку і до наших днів Не загорілась пісенька, Ясна, весела, лагідна, Як день бува ясний. Не дивно це? Не страшно це? Часи нові! часи нові! Ви теж в піснях одіб’єтесь, Та як?.. Душе народная! Засмійся ж, заспівай! ПанщиннаБідний Калина, горьований, Що то йому за дива? Може, що спину змальовану Драна сорочка вкрива? Власна, не куплена, Шкура вся злуплена, А в животі аж гуде. Верчений, кручений, Шмаганий, мучений, Ледве Калина бреде. Тільки в шинку він утішиться, Горе заллє у вині, Та у суботу обізветься З панської стайні жоні... * * *«Ой, пісня!.. Не забулась би!..» – Журились подорожники, Що пам’ять не міцна. А вахлаки хвалилися: – Ми панщинні! Ти так, як ми, Попробуй, потерпи! Ми панщинні! Ми виросли Під рилом у поміщика; День – каторга, а ніч? Що страму! За дівчатами Пани ганяли трійками По селах, як хорти. В лице позабували ми Сусідів, в землю дивлячись, Забули говорить. В мовчанні напивалися, В мовчанні цілувалися, В мовчанні бійка йшла. – Ну, що вже до мовчанки б то... Не дуже ти! мовчанка нам Дісталась солоніш! – Сказав з села сусіднього Мужик, що з сіном виїхав. (Приспіла скрута, тільки-но Скосив – і на базар!) – Схвалила наша панночка, Гертруда Олександрівна, Хто лайкою прохопиться; Того безжально бить. Ну, й били ж! поки голосно Не перестали лаятись, А мужику не лаятись – Те саме що мовчать. Намучились! по-справжньому Одсвяткували волю ми, Як свято: так вже лаялись, Що піп Іван образився За дзвони, що гули якраз Цілісінький той день. І дивні оповідання Посипались... що дивного? Ходить за словом нічого Далеко – все прописано На власному горбі. – «У нас була оказія», – Сказав мужик із чорними, Густими бакенбардами: «Такої пошукать». (Чудний. У круглім брилику, Жилет з десятком гудзиків Червоний, аж горить, Штани з ряднини порвані І личаки: нагадував Він дерево, обідране Підпасичем, недолітком, При корені внизу, А вище – ні дряпиночки, В вершкові не погребує Ворона гніздувать). А саме що? Послухаєм! – «Чекайте, закурю!» І поки він закурював, Спитали подорожники У Власа: – Хто такий? – Так, підбігайло-мученик, До волості приписаний, Барона Синьогузого Із челяді один, Вікентій Олександрович. З карети в хліборобство він Плигнув! За ним лишилася І прозва: «виїзний». Здоровий сам, а ніженьки Тремтять; його, бач, панія В кареті цугом їздила В дві пари по гриби... Цей оповість! послухайте! А пам’ять: зачудуєшся, Либонь (докинув староста), Сорочі яйця їв. Бриля свого поправивши, Вікентій Олександрович Почав оповідать. Про холопа покірного – Якова вірногоРодом він був із панів невисоких, Бідне сільце з хабарів собі збив Жив там безвиїзно тридцять три роки, Дико сваволив, та бився і пив. Жадний, скупий, не водився з дворянами. Лиш до сестри на чайок заїжджав. Що вже той пан Поліванов з селянами Коїв. І навіть рідню катував; Видавши доньку, ЇЇ благовірного Вишмагав – вигнав обох голяком, В зуби холопа покірного, Якова вірного, Походя бив каблуком. Дивні холопи трапляються, Пси, а не люди вони: Чим з них лютіше знущаються, Тим їм миліші пани. Яків таким об’явився від давності, Тільки й було тому Якову радості: Пана плекать, берегти, вдовольнять, Та плем’яша-немовля колисать. Так вони разом удвох і постаріли, Панові ніжки почали всихать, Брав лікарів, лікарі не підправили... Годі дуріти, гулять і співать. Очі яснесенькі, Руки білесенькі, Сите обличчя палає, як жар, Тільки на ніжках – тягар! Смирно поміщик лежить під халатом, Долю картає – пропав! Яків при панові: другом і братом Пан свого Якова звати почав. Зиму і ліго укупі збували, В «арти найбільше гуляли вони, Та до сестриці з нудьги учащали Верст за дванадцять у сонячні дні. Винесе сам його Яків, як може, Сам в бігунках завезе до сестри, Сам до старої зійти допоможе. Так їм жилось до ладу – до пори... Виріс племінничок Яковів, Гриша. Панові в ноги: «Нагледів жону!» – Хто ж наречена? «Із дворні – Ариша». Пан скаженів: «У труну зажену!» Сам він давно на Аришу ту важив: «Тільки б господь мені ноги вернув!» Як не просив його Яків – не вважив І супротивного в некрути збув. Гірко образив холопа покірного Якова вірного Пан. І холоп як здурів! П’є... А без Якова пану неможному Хто не слугує – негідник, дурний! Злість накипіла давно вже у кожного, Кожен нагоді помститись радий! Пан уже й проситься, пан уже й лається». Тиждень на тиждень набіг. Раптом холоп його вірний вертається... Зразу йому припадає до ніг. Шкода, бач, Якову стало безногого; Догляд за паном кому ж бо вести? «Тільки не згадуй ти діла жорстокого, Буду свій хрест до могили нести!» Знову поміщик лежить під халатом, Знов біля ніг його Яків сидить, Знову поміщик взива його братом. «Чом ти насупився, Яша?» – Мутить! – Безліч грибів нанизали на нитку, – В карти пограли, чайку напились, Зсипали вишню, малину в наливку І до сестри, як завжди, подались. Курить поміщик, лежить, усміхається, Сонечку радий та вітру в кущах. Яків похмурий, мовчить, одвертається. Віжки тремтять у холопа в руках. Хреститься. «Кинь мене, сило нечиста!» «Щезни!» – шепоче... (мутив його враг). Їдуть... праворуч яруга лісиста З давньою назвою: «Чортів байрак». Яків звернув і байраком поїхав, Пан розгубився: «Куди ж ти?» – пита. Яків ні слова. Проїхали тихо Кілька вже верст; не дорога – біда! Ями, колоди, бурхливі потоки, Глухо дерев верховіття, шумлять... Стали конята – і далі ні кроку, Спереду сосни стіною стоять. Яків на пана не глянув немилого, Коней почав розпрягать, Вірного Якова, хмурого, білого, Став тут поміщик просить і благать. Вислухав Яків обіцянки й грубо Зареготався: «Знайшов душогуба! Буду я руки об тебе калять! Ні, не тобі помирать!» Яків на сосну високу метнувся, Віжки за сук у вершку зачепив, Перехрестився, на світ озирнувся, Голову в зашморг – і ноги спустив! От які страсті господні! висить Яків над паном, повільно гойдається. Пан розгубився, ридає, кричить. Тільки луна обзивається! Голос щосили напружує пан, – Марні і стогони й крики. Яр обгорнувся у білий туман, В темінь та роси великі, Око хоч виколи! сови снують, Крильми об землю черкають, Чути, як листя конята жують, Тихо дзвіночки гойдають. Ніби чугунка підходить – горить В темряві кругле вогненнеє око. Птиця велика літає, кричить. Чути – вмостилась вона невисоко. Крук вже над Яковом кряче, а там, О! Вже злетілось до сотні! Пан одганяє їх костуром сам... От які страсті господні! Пан у байраці всю нічку лежить, Стогоном птиць і вовків полохає, Ранком мисливець на крики біжить. Пан, повернувшись додому, зітхає: «Грішний, ой, грішний! Ой, грішний же я! Будеш ти, пане, холопа покірного, Якова вірного, Знати – до судного дня! * * *«Гріхи, гріхи» – почулося З усіх боків: «І Якова Шкода, зате ж і панові Зазнати довелось». «Шкодуй!..» І ще послухали І страх засперечалися, Хто найгрішніш з усіх? Один сказав: «шинкарики», Другий сказав: «поміщики», А третій – «мужики». То був Ігнатій Прохорів, Заможний і шанований, У хурманстві досвідчений Мужик, не з брехунців. Багато він набачився, Об’їздив всю губернію І вздовж, і впоперек. Його якраз послухать би. Одначе вахлаки Озлились, слова вимовить Ігнату не дозволили, А надто вже Клим Якович Куражився: «Дурний же ти...» – А ти б раніше вислухав... «Дурний же ти...» – І всі ви тут, Як бачу я, – дурні! – Докинув тут купецький брат Єрьомін, що скуповував Серед селян що трапиться: Теличку, лико, ягоди, А головне: мастак Підстерегти оказію, Коли податки правляться І йде майно вахлацькеє На продаж, з молотка. – Заспорить ви заспорили, А в точку не потрапили! Хто всіх грішніший? думайте! – Ну, хто ж? відповідай! «Відомо, хто: грабіжники!» А Клим йому на це: – Кріпацтва ви не звідали, То не на вашу лисину І мжичка та була! Набив гаман: ввижаються Поспіль йому грабіжники; Грабіжництво – грабіжництвом, А тут воно на що?! «Грабіжник за грабіжника Вступився!» – прасол вимовив, А Лавін – тут як тут! – Молись! – і в зуби прасола. «Прощайся із житухою!» – І прасол в зуби Лавіну. «Ай, бійка! молодці!» Селяни розступилися, Ніхто не підохочував, Ніхто й не одтягав. Як град, удари сипались: – Уб’ю! одписуй матінці! – Уб’ю! гукай попа! Кінчилось тим, що прасола Як обручем, рукою Клим Здавив тоді, а другою У чуб вчепився: «кланяйся!» – І гнув купця до ніг. – Ну, досить! – прасол вимовив. Клим випустив зухвалого, Єрьомін на колодку сів І, кубовою хусткою Обтершись, проказав: – Твоя взяла! що й дивного? Не жне, не сіє – віється По коновальству змолоду: Як сил не нагулять? (Селяни засміялися). «А ти б іще не спробував?» – Сказав зухвало Клим. – Ти думав, ні? Попробуймо! Купець зняв чуйку повагом, На руки поплював. «Відкрить вуста гріховнії Прийшла черга: прислухайтесь! І я вас помирю!» – Озвався тут Іонушка, Що все мовчав та вслухувавсь, Зітхав, хрестився повагом, Сумирний богомол. Купець зрадів; Клим Якович Мовчав. Тоді і сіли всі, І тиша надійшла. Старе і новеКінчив Іона, хреститься; Народ мовчить. А прасола Прорвало криком: «Ей, ви, тамі Чи ви, тетері, виспитесь! По-ром давай, по-ром!» – Порома не докличешся До сонця, бо поромщики І вдень бояться плавати, Пором у них такий. Пожди! Про Кудеяра от... – «Пором! ГІор-ром! Пор-ром!» Пішов, із возом возиться; Корівоньку прив’язану Ногою як штовхне; У возі кури кубляться, Сказав їм: «киш! дурні!» Теля у возі зв’язане – Дісталось і теляткові По лисинці якраз. Потяг коня нагайкою І вчвал до Волги вирушив. Плив місяць над дорогою, І бігла поруч з прасолом У місячному сяєві Така кумедна тінь! «Роздумав, значить, битися? А сперечатись ні про що», – Озвався Влас: «Ой, господи! Великий панський гріх!» – Великий, а малий, проте Проти гріха селянського, – Це знов Ігнатій Прохоров Не витерпів – сказав. Клим плюнув. – От пришпичило! Хто з чим, а нашій галочці Рідненькі галченяточка Найкращі... Ну, розказуй там, Який великий гріх? Селянський гріхАдмірал-вдівець на моря ходив, На моря ходив, кораблі водив, Під Ачаковим бився з туркою, У бога здолав злого ворога, І зате йому – вісім тисяч душ. За побіду цю, мов, недорого. І в тій вотчині, бід не знаючи, Доживає вік адмірал-вдівець, І вручає він, помираючи, Глібу-старості золотий ларець. «Ой, ти, старосто! бережи ларець! Воля в нім моя зберігається: Із цепів-кріпів та й на воленьку Вісім тисяч душ відпускається!» Адмірал-вдівець на столі лежить, А ховать його родичок летить... Поховав, забув! Кличе старосту Й за розмовою за застольною Все вивідує, обіця йому Гори золота, видать «вольную». Гліб – він жадний був – спокусився вмить Заповіт уже у вогні горить! На десятки літ, у біді страшній, Вісім тисяч душ закріпив, злодій, З родом, з племенем, що народу – от! Що народу – от! з камнем – в воду – от! Все прощає бог, а Іудин гріх Не прощається. Ой, мужик, мужик! ти грішніш за всіх І за те тобі вічно каяться! * * *Суворий і розгніваний, Як буря, грізним голосом Ігнатій закінчив. На йоги всі зірвалися, Зітхнули і озвалися: «Так ось який селянський гріх! Таки страшенний гріх!» – Таки нам вічно мучиться, Ох-ох!.. – сказав сам староста, Розбитий, знов зневірений У кращій долі Влас, Сприятливий однаково До горя та до радості. «Великий гріх! великий гріх!» – Підтвердив тоскно Клим. Майданчик перед Волгою, Під срібним тихим місяцем, Одразу весь змінивсь: Де ділись горді постаті З ходою незалежною – Лишились вахлаки, Що вік не наїдалися, Усмак не напивалися, Що їх тепер вже битиме Не пан, а волосний, До котрих голод стукнутись Грозить: весна посушлива. А тут іще жучок! Зажера-прасол хвалиться Іще й ціну урізати На ту тяженну здобич їх, Смолу, сльозу вахлацькую, Уріже й дорікне: «За що платить багато вам? Тож крам ваш не купований, Із вас на Сонці топиться Смола, як із сосни!» І бідні знов попадали В безодню глибоченную, Притихли, прибіднилися, Лягли на животи; Лежали, думу думали І заспівали. Повагом, Як хмара насувається, Слова повільні линули. Так пісня заспівалася, І нашим подорожникам Затямилась вона. ГолоднаСтоїть мужик – і хилиться, Іде мужик – не дивиться! З кори його розпучило, Злим гореньком замучило. Чорніш обличчя тьмяного Не бачено у п’яного. Іде – хрипить, іде – і спить, Добрів туди, де хліб шумить. Як ідол став над колосом, Стоїть, співа без голосу: «Доспій, доспій, хліб-батенько! Я ратай твій, Панкратонько! «Окраєць з’їм, гора – мала, Ватрушку з’їм не менш стола. «Все з’їм один, управлюсь сам. Хоч мати, син проси – не дам!» * * *«Ой, їсти, їсти хочеться!“ – Сказав безсилим голосом Один мужик, із козубня Дістав окрайця – їсть. Без голосу співалося, Волосся ж підіймалося! – Сусід його додав. І правда, що не голосом – Нутром – свою «Голодную» Співали вахлаки. І навіть хтось під пісеньку На ноги став – показував, Як брів мужик знесилений, Як сон змагав голодного, . Як вітер коливав; Повільно, строго рухався. А там, після «Голодної», Похитуючись, рушили Прикластись до відеречка І випили співці. «Дерзай!» – За ними чується Дячкове слово: син його Григорій, хресник старости, До земляків подавсь. – Горілки хочеш? – Дякую! А що у вас тут трапилось? Чом голови повішали!.. – «Ми?.. що ти!..» Насторожились, Долоню Влас на хресника Широку положив. – Неволя знов вернулася? Чи гонять вас на панщину? Не ваші луки-поймища? – «Ну, луки?.. Не жартуй!..» – Так що ж тоді змінилося?.. Закрякали «Голодної», Чи голоду вам хочеться? – «Воно і, справді, той...» – Клим як з гармати випалив. Почухали потилиці І, чути, зашепталися: – Воно і, справді, той! – «Пий, вахлачки, нагулюйся! Усе, як слід, по-нашому, Як ждалося, гадалося. Не вішай голови!» – Ой, Климе, чи ж по-нашому? А з Глібом як?.. Говорено Не мало: в рот покладено, Що не вони одвітчики За Гліба окаянного, Кріпацтво винне тут! «Гад гаденят породжує, Кріпацтво – гріх поміщицький, Гріх Якова нещасного І Глібів гріх також! Не буть без того панові, Що пхнув у зашморг Якова, Сумлінного раба! Не буть холопу вірному, Що самогубством ворогу Помщається за смерть. Без того – Гліба нового Не буде на Русі!» Радніш за всіх, шанобливіш Прослухав Гришу Пров, Товаришам оскірившись, Як переможець, вимовив: «Намотуйте на вус!» «Так, значить, і “Голодную” Тепер навіки по боку? Ей! друзі! Дай веселої!» – Клим радісно кричав... Тож про кріпацтво прокляте Пішло в юрбі словечко те Гулять: «Мовляв, без гадини і гаденя не родиться!» Клим Якович Ігнатія Налаяв знов: «Дурний же ти! Ледь бійки не завів!» Дячок ридав над Гришею: – «І дасть же бог голівоньку! Недаром поривається В Москву, в новорситет!» А Влас його погладжував: – Дай, боже, серебра тобі І золота, й розумную Здоровую жону! «Для чого серебро мені І золото, дай, господи, Щоб землякам моїм селянину кожному Жилось привільно-весело По всій святій Русі!» І зашарівсь, як дівчина, Від всього серця вимовив Григорій – і пішов. * * *Світає. Вже ладнаються Підводчики. Ей, Влас Ілліч! Іди сюди, поглянь, хто тут! Сказав Ігнатій Прохорів, Піднявши од колодини Дугу. Підходить Влас. За ним біжить Клим Якович, За Климом – подорожники (До всього діло їм): Де ночували звечора Старці, там, за колодами, Якийсь валявся змучений Побитий чоловік; Одежа хоч новісінька, Та в клапті пошматована, На шиї хустка – шовкова, Сорочка перкалевая, Годинник і жилет. Приглянувсь Клим до сонного, Пригнувсь і з криком: «бий його!» У зуби дав носком. Зірвавсь хлопчина, дивиться Очима каламутними, А Влас його в висок! Як щур у пасті, жалібно Хлопчина пискнув, кинувся По лісу! Ноги – саженні, Біжить – земля дрижить! Тут четверо погналися По лісу за хлопчиною, Народ кричав їм: «бий його!» – Аж поки зникли в приліску Погоня і втікач. – Що за мужик? – до старости Звернулись подорожники, – За що його товчуть? – Не знаємо, наказано Так із села із Тискова, Що тільки де не з’явиться Єгорко Шутов – бить його! Ну – б’єм! Під’їдуть тисківці, Розкажуть! – Задоволили? – Спитав старий: з’явилася Погоня з-за дерев. – Догнали, задоволили! Тепер в Кузьмо-Дем’янському. Там, певне, переправитись За Волгу хоче він! – Чудний народ! б’ють сонного, За що, про що, не знаючи... – Коли всім миром велено: Бий! значить, є за що! – Влас гримнув подорожникам. – Не вітрогони тисківці! Чи там давно десятого Шмагали?.. ой, Єгор!.. Ой, служба премерзенная!.. Гад-чоловік! – Не бить його, Кого ж тоді і бить? Не нам одним наказано: По Волзі аж до Тискова Тут буде сіл з чотирнадцять, Так через всі чотирнадцять Прогнали, мов крізь строй! Притихли подорожники. Довідатися хочеться, В чім справа, та прогнівався І так вже дядько Влас. Гарні часи – гарні пісніЗамість розмови з піснею, В підмогу лайці з бійкою, На ранок лиш скінчилася Великая гульня! Народ розбрівсь. Під липою Поснули подорожники, І тут же спав Іонушка, Сумирний богомол. Хитались Сава з Гришею, Вели додому батенька, Співали; і над Волгою В повітрі чистім ранішнім Гриміли голоси: Долю народу Хто принесе? Світло й свобода Перше за все! Нам не багато В бога прохати: Чеснеє діло Вести уміло Сили нам дай! Жить, працювати, Другу вказати К серцю дорогу. Геть од порога, Ледар, слиняй! Це ще не рай? Долю народу Хто принесе? Світло й свобода Перше за все! * * *Бідніш від найбіднішого Селянства озлиднілого Жив Трифон. Комірчини дві: Одна з курною пічкою, А друга, в сажень – літняя, Либонь, оце і все; Коня нема, корови теж, Була собака Зудушка Та кіт – і ті втекли. Поклавши спати батенька, До книжки взявся Савушка, А Гриші не сиділося, Пішов в луги, поля. У Гриші кість широкая, Лице ж худе і зморене, – Бо їх не догодовував Хапуга-економ. Григорій в семінарії Опівночі прокинеться І потім вже до сонечка Не спить – чекає ситника Із квасом, що давали їм На снідання завжди. Хоч бідная вахлаччина, – Вони в ній од’їдалися, Спасибі Власу-хресному Та іншим мужикам. Платили їм хлоп’ятонька Якою є роботою, – Всі їхні справи клопітні У городі вели. Дячок хваливсь хлоп’ятами, А чим вони харчуються, І думати забув. Він сам голодував завжди І тратив час на пошуки, Де б випить, закусить. Був непримхливий вдачею, А коли б ні – навряд чи б міг Дожить до сивини. Його хазяйка Домнушка, Ота вже клопоталася! Зате і віку довгого Не дав їй бог. Покійниця Про сіль весь вік свій думала: Немає хліба – випросить, А от за сіль чистенькими Грошима треба сплачувать, А їх по всій вахлаччині, Що відбуває панщину, Не густо! Добре хлібцем ще Вахлак ділився з Домною. Давно б там на кладовищі Її синкам ріднесеньким, Потліть... Але вахлаччина Давала, що могла. За наймичку покірную Була вона усякому, Хто в чорний день поміг. Весь вік про сіль лиш думала, Про сіль співала Домнушка, Чи жала де, чи пряла де, Чи колихала Гришеньку, Коханого синка. Стискає серце хлопцеві, Коли селянки згадують, Співають пісню Домнину (Прозвав її «Солоною» Вигадливий вахлак). СолонаНіхто, як бог! Не їсть, не п’є, Квилить синок, Дитя моє! Дала шматок, Другий... квилить! «Соли, соли!» – Одне кричить. А солі б хоч Дрібочок був. «Мукичку сип», Господь шепнув. Раз-два куснув, Скривив роток: «Соли іще!» – Кричить синок. Мукички ще... А на шматок Сльоза з очей! Поїв синок! Хвалилася: Синка спасла!.. Солона, знать, Сльоза була!.. Затямив Гриша пісеньку І молитовним голосом Тихенько в семінарії, Де темно так і холодно, Похмуро, строго, голодно, Співа – згада про матінку, Про рідну всю вахлаччину, Годівницю свою. І скоро в серці хлопчика Злилась любов до матері З любов’ю до вахлаччини – І вже років п’ятнадцяти Григорій знав упевнено, Що житиме для щастя він Убогого і темного, Та рідного кутка. Доволі демон лютості З мечем своїм караючим Над Руссю політав. Не всі ж путі неправедні! Русь ожива, підноситься Над нею спів нечуваний; То милосердя ангели, Із високості злинувши, Співають юнакам. Для світу сильного, Для серця вільною Є дві путі. Зваж силу-доленьку, Зваж горду воленьку, Якою йти? Одна простора є, Давно проморена, – Це путь раба. По ній кипучая, Страстями змучена. Іде юрба. І піль небачена В житті гарячому Юрбі смішна. В ній споконвічная Клекоче звичная Глуха війна. За блага земнії Йдуть душі темнії На путь гріха. Для правди ясної Юрба ця щасная Завжди глуха. Ще є безвісная Дорога тісная: Ідуть по ній Лиш горді силами В натхненні смілому, На труд, на бій. Іди до скривджених, До упосліджених – На їхню путь. Де важко дихати, Де чуєш лихо ти, Там першим будь! * * *І милосердя ангели Недаром руській молоді Пісні співають, заклики – Не мало Русь вже вислала Синів своїх, позначених Печаттю дару божого, На чеснії путі. Не мало їх оплакала (Поки зорею бистрою Проносяться вони!) Хоч темна та вахлаччина, Її забила панщина Та рабство – а й вона, Благословившись, вибрала. В Григор’ї Добросклонові Такого посланця. Йому судилось долею Ім’я славетне, чесна путь. Заступника народного, Сухоти і Сибір. * * *Світило сонце радісно, І сіяв ранок пахощі, І віяв прохолодою Над морем вогких трав... Григорій йшов задумливо Великою дорогою (Із старовинних: білими Березами обсаджена І рівна, як стріла). Йому було то весело, То сумно. Думка, збуджена На бенкеті вахлацькому, Як птиця, вгору линула, І вилилась у спів: «В тужливу хвилину, вітчизно моя! Думками вперед залітаю. Страждання небачені – доля твоя, Та ти не загинеш, я знаю! Тебе обгортала густіша імла, Задушливий сон, непробудний: Нещасна країно! гака ти була – Придушена, рабська, безсудна! Віддавна народ твій для забавки був Ганебних страстей дворянина, Потомок татар, як коняку, тягнув На торги раба-слов’янина. І дівчину руську тягли до стовпа. Нагай скаженів без відплати, І слова «набор» не жахались хіба, Немов найлютішого ката? Доволі! Минула похмура пора. І панові сплачено нині. Вже руський народ свої сили збира В своїй неозорій країні. Вітчизно! Невже твоя вічна судьба? Чи долі нема в слов’янина? Нехай ти в сім’ї іще й досі – раба, Та мати вже вільного сина!» * * *Зманила Гришу стежечка, Вузенька і покручена, Що ланом бігла весело, В широкий луг покошений Пішов по стежці він. В сінах селянки піснею Григорія зустрінули Улюбленою піснею. Юнак аж запечалився, Згадавши матір-страдницю, І злість його взяла Він в ліс пішов, а по лісу, Як в житі перепілочки, З лункими перегуками Бродила малеч (старшенькі ж Ворушили сінце). Він з ними кошик рижиків Набрав. Печеться сонечко, До річки він. Купається – Картина погорілого Розваленого города Постала, перед ним: Ані домочка цілого, Одна тюрма, врятована І наново побілена, Як корівчина білая, На вигоні стоїть. Начальство там сховалося, А мешканці під берегом, Як військо, стали табором, Всі сплять іще, лиш деякі Прокинулись: два підсудки, Піднявши поли зім’ятих Халатів, пробираються Поміж стільцями, шафами, Вузлами, екіпажами До яточки – шинка. Туди ж і кравчик скорчений Аршин, утюг і ножиці Несе – тремтить, як лист. Прокинувшись, з молитвою, Причісує вже голову, Тримаючи набік. Як дівка, косу довгую, Високий і поставнистий Протоєрей Стефан. По сонній Волзі повагом Плоти з дровами тягнуться, Стоять під правим берегом Три баржі навантажені, Що вчора бурлаки сюди З піснями привели. А ось і сам він – змучений Бурлак! Немов на свято вія Іде. Сорочка чистая, В кишені мідь бряжчить. Григорій брів, приглядувавсь До бурлака веселого, І з уст слова зривалися То голосно, то пошепки. Григорій думав так: БурлакГрудьми, плечима, всім горбом Тягнув він баржу. Піт струмком З обличчя змученого лив, І лютий жар його палив. Він падав, ледве уставав, Хрипів «дубинушку», стогнав. До місця баржу дотягнув І богатирським сном заснуй. А вранці, піт обмивши, знов Щасливий, пристанню пішов. Трояк у поясі лежить. Дзвенить в кишені решта мідь. Подумав мить. Затримав крок. Намацав мідь. Зайшов в шинок. Хильнув – і кинув на верстак Трудом зароблений п’ятак. Перехрестив на церкву грудь. Пора і в путь, пора і в путь! Він хутко йшов, жував калач, В дарунок жінці ніс кумач. Сестрі хустину й для малят В сусальнім злоті коненят. Додому йшов – далека путь, Дай бог дійти і віддихнуть. * * *З бурлака думка Гришина На всю, як є, Русь-матінку Злетіла, перейшла. І довго хлопець берегом Блукав. Горів, розмислював, Аж поки знову піснею Не відсвіжив натруджене, Розпалене чоло. РусьТи і убогая, ти і заможная, Ти і безсилая, Й непереможная, Матінко Русь! З рабства врятоване серце свободнеє – Золото, золото серце народнеє! Сила народная, сила кипучая – Совість спокійная, правда живучая! Сила з неправдою не уживається, Жертва неправдою не викликається – Русь не ворушиться, Русь – як закована! Та спалахнула в ній іскра захована – Встали – не буджені, вийшли – не кликані, Жита, по зернятку, гори насипані! Рать підіймається хвилею грізною, Сила збирається міццю залізною. Ти і убогая, ти і заможная, Ти і затуркана, й непереможная, Матінко Русь! * * *«Удалася пісенька! – мовив Гриша, скачучи: – З правдою великою, з щирістю гарячою, Завтра вже співатиму вахлачкам. Не все ж бо їм Вести співи болісні. Помагай, о боже, їм! Як із гри та бігання щоки розгоряються, Так од пісні щирої духом підіймаються Бідні та замучені!..» Прочитав наспівно Гриша пісню братові. (Брат сказав: «чарівно») Потім спати спробував. Спалося, не спалося, Краще тої пісенька в напівсні складалася; Вже б ті подорожники із сім’єю стрілися, Коли б знали-відали, що із ним творилося. Він кипів безмежною, молодою силою, Чув він звуки сміливі пісні бистрокрилої, Звуки благодатнії гімну благородного, Образом осяяні щастя всенародного.
|