|
Сумно в селі у нас, холодно, голодно, Ранок зажурений, мряка, туман; Дзвін десь іздалеку стогне неголосно, – Кличе до церкви селян. Чується в дзвоні мов влада величная, Щось-то суворе, святе! Був того ранку смутного у церкві я, І не забуду про те. Всі тут селяни, од старця до молоді, В землю поклони кладуть, Господа молять, щоб зглянувсь на голоді, В груди, ридаючи, б’ють... Скрухи, молитви такої ще, може, Зроду ніде я не зрів... «Зглянься на люд твій окривджений, боже! – Я мимохіть шепотів: «Вчуй ти благання гарячі та щирі Тих, що слугують землі... . . . . . . Тих, що вік цілий боролись з неволею И не подались в боротьбі, Чули прощання з кріпацькою долею, – Молимся, боже, тобі!»
|