|
Часу доволі, нема незалежності, В кліщах часу – голова. Як тут писати? Межа обережності Здавлює мислі й слова. Вранці були ми в селі, біля дому, Там, де я змалку зростав. Серце, підкорене смутку старому, Стислось, а розум невкірно питав: Нова епоха – свободи, парадності Зборів, залізних доріг і надій? Чом я не бачу обнови та радості В бідній вітчизні моїй? Ті ж такі наспіви з горя кромішнього, Туги жахна широчінь, Ті ж і попи, що благають Всевишнього Більше прислати терпінь. Бідність по селах, і просвітку жодного, Раб – селянин, хоч уже не кріпак. Де ж бо ти, тайно достатку народного? Ворон в одвіт мені каркнув: «Дурак!» Я його вилаяв з люттю нетямою. На телеграфну, простягнуту нить Він пересів. «Чи донос телеграмою Хоче послати цю ж мить?» Думка почварна. Та я не чекатиму. Б’ю із рушниці. І падає птах. Так йому й треба, невігласу клятому! Постріл дрижить у дротах...
|