|
Взяв би перо, та в душі суперечності. Думку залякує страх: Не перейти б за межу обережності, – В голову в’їлось, мов цвях! Вранці ми наше село навіщали, Де я родився, зростав. Серце, підкорене давній печалі, Стислось, запитання ум нашептав: Земства свободу, рухи новітні Час провіщає новий. Чому ж обнови сліди непомітні В бідній вітчизні моїй? Давні мелодії тугу вимовлюють Так, як в дитячих літах. І про терпіння про нове вимолюють Попики ті ж по церквах. Темрява та ж селянина свободного, – Був і зостався – бідак. Де ж вона – тайна достатку народного? Ворон в одвіт мені каркнув: «Дивак!» Я грубіяна облаяв як слідує. На телеграфну він нить Перелетів: «Не депешу, хто відає, Хоче в столицю пустить?» Думка дурна, але я, не вагаючись, Влучно прицілився. Постріл гримить. Падає птиця, об землю вдаряючись, Нить телеграфа дрижить...
|