|
Мінлива мода нам говорить в час останній, Що в віршах з темою «народного страждання» Давно кінчати час, бо це – старовина... Не вірте, юнаки! Не старіє вона. О, якби постаріть вона могла з літами – Розцвів би божий світ! Та поки ланцюгами Оплутано його, й покірні батогам Народи-страдники прислужують катам, Співать про муки їх, служить їм буде муза, . І цілий світ не зна прекрасніше союза! Про долю бідаків нагадувать юрбі, Коли від насолод вона не при собі Танцює та співа, торочити вельможам Про милосердя ми також, звичайно, можем, – Я ж музу присвятив народові свому!.. Можливо я помру незнаний ще йому, Та я йому служив – і серця сум не мучить. Нехай у ворога не кожен воїн влучить, Та йдіть до бою всі – всіх кличе боротьба! Я красний бачив день – Росія без раба! Солодкими сльозами я тоді залився... «Чи не наївно ти зрадів і захопився? – Шепнула муза тут. – «Вперед, народу сині Народ наш звільнено, та чи щасливий він?» Почую пісню жниць порою золотою, Чи звільна дід старий ступає за сохою, Чи хлопчик весело співає та свистить – Віднести батькові снідання в степ спішить; Чи сяє серп, чи коси дзвонять зрання, – Я відповіді жду на потайні питання, Що в мозкові киплять: прогрес останніх літ Чи зменшив на полях гіркий селянський піт, І рабство вікове змінивши, ждана й мила Свобода, зрештою, у нас хіба змінила Народну долю злу? Або дівчат пісні? Чи не такі ж вони, як і колись, смутні? Вже вечір надійшов. Схвильований думками, По нивах, по лугах, між пишними стогами Задумливо брожу в студеній тихій тьмі, І сам собою спів складається в умі. Недавніх тайних дум хвилююче натхнення: На трудовий народ я зву благословення, На ворогів його – небесну кличу лють, Для друзів же його – могутності молю! Той спів мій голосний підносять доли, ниви, Несе гірська луна, повторюють шумливо Ліси й природа вся відповіда мені! І тільки той, кому співаю в тишині, Про кого мрію я, ким сню і дні і ночі – Не чує він мене й відповідать не хоче.
|