|
Ти смутна, ти страждаєш душею. Вірю – тяжко позбутись ярма. Із гіркою нуждою цією Тут у згоді природа сама. Тут безмежно сумні й жалюгідні Пасовиська, поля і луги, Сонні галки змокрілі, безрідні, Що вкривають ці чорні стоги; Конячина з господарем п’яним Тут біжить через силу навскач В далину, що за синім туманом; Тут похмуреє небо... Хоч плач! Та не краще і місто багате: Ті ж хмарини по небу пливуть; Жаско нервам – залізні лопати Гам по бруку невпинно скребуть. Починається всюди робота; Вдарив дзвін з каланчі на пожар; І когось уже до ешафота Невблаганний провозить жандар. На світанку повія, як завше, Поспішає, лишивши готель; Офіцери, карету найнявши, Їдуть з міста: знать, буде дуель. Крамарі, ледь сіріє край неба, Вже біжать за прилавки мерщій. Цілий день їм обмірювать треба, Аби шлунок наповнити свій. От з фортеці ревнули гармати! Повінь може столицю залить... Хтось помер: на подушці пухнатій Ступня першого Анна лежить. Двірник злодія лупить – попався! Гонять гуси комусь для харчів; В домі галас тривожний здійнявся, Постріл – хтось із життям покінчив...
|