(1826 рік)

Частина перша


Міцний, затишний і легкий
Візок обладнаний місткий.

Сам батько-граф в прощальний час
Оглянув був його не раз.

Шість коней в нього запрягли,
Ліхтар засвічений взяли.

Сам граф подушки поправляв,
Ведмеже хутро в ноги слав,

І, помолившись, образок
У правий почепив куток.

І – заридав... Його дочка...
Її дорога жде тяжка...

I


«Так, серце ми рвемо собі...
Але, скажи, в цю мить
Яка нам поміч у журбі?
Що нам тепер робить?
«Один, хто допоміг би нам
Тепер... Прости, прости!
Благослови дочку, і сам
У путь мене пусти.

II


«Чи ми побачимося знов?
Немає більш надій!
Прости і знай: твою любов,
Завіт останній твій
Я пам’ятатиму щодня
В далекій стороні...
Не легко, – хоч не плачу я, –
Розстатися мені!

III


«О, бачить бог!.. Але в ці дні
Обов’язок другий
Мене зове... Прости мені!
Даремних сліз не лий!
Важкий мій шлях, безкрая даль,
Страшна судьба моя
Та груди одягла я в сталь...
Тверда дочка твоя!

IV


«Прости і ти, о краю мій!
Нещасний рідний край.
І ти... о місто без надій,
Кубло царів... прощай!
Хто бачив Лондон і Париж,
Венецію і Рим,
Його ти блиском не вразиш,
Та я люблю свій дім, –

V


«Щасливо молодість моя
Пройшла між стін твоїх,
Твої бали любила я,
І пустощі, і сміх,
Любила я Неву ясну
В вечірній тишині,
І площу бачила гучну
З героєм на коні...

VI


«Ні, не забуть... Та згодом всім
Про наш розкажуть біль...
Будь проклятий, похмурий дім,
Де в перший раз кадриль
Я танцювала... Та рука
Пече і досі ще...
Ликуй . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .»

* * *


Міцний, затишний і легкий
Летить по місту віз прудкий.

Вся в чорному, бліда й сумна,
Княгиня їде в нім одна.

А батьків секретар (в хрестах,
Щоб наганять в дорозі страх)

З прислугою вперед летить...
Лякає всіх, бичем свистить.

Візник столицю вже минув...
Далекий шлях княгині був.

Була сувора вже зима...
На кожній станції сама

Княгиня сходить... і за мить
Коней наказує змінить.

І щедро роздає, чудна,
Червінці челяді вона.

Важка ця путь! Двадцятий день, –
Та лиш приїхали в Тюмень.

Ще десять днів, тяжких ночей.
«Побачим скоро Єнісей, –

Сказав княгині секретар: –
Не їздить так і государ!..»

* * *


Вперед! Душа її смутна, –
Що жде в дорозі цій?
Та тішить мрія чарівна, – .
Приснилась юність їй.
Багатство, блиск! Високий дім
На невських берегах,
І сходи в килимах у нім,
І леви по боках;
Блискуче вбраний, пишний зал
Огнями весь горить.
О радість! Це дитячий бал, –
Там музика гримить!
Стрічки рожеві заплели
У русу їй косу,
Квітки, наряди принесли –
Небачену красу.
Прийшов татуньо, – в сивині, –
І кличе до гостей.
«Ну й Катя! У такім вбранні
Лиш чарувать людей!»
Веселий блиск її очиць,
Кружляє між утіх,
Квітник з дитячих юних лиць,
Голівок чарівних.
Нарядні діти, мов квітки,
І старші сяють теж:
Хрести, плюмажі і стрічки...
Так любо їй, без меж.
Танцює, бавиться дитя, –
Все радістю взялось.
І так мина без вороття
Дитячий вік... Та ось
Вже інший бал, вже інша мить
Їй сниться: повен мрій,
Красунь до неї гомонить,
Шепоче тихо їй...
А потім знов бали, бали...
Вона – хазяйка їх,
У них сановники, посли,
Весь модний світ у них...

«Яких ти, любий, повен дум?
Що в серцеві твоїм?»
– Дитя! нудний цей світський шум,
Ходім звідціль, ходім! –

І от поїхала вона
З обранцем молодим, –
Де снить країна чарівна,
Де сяє вічний Рим...
Ах! чим життя згадали б ми –
Як не було б тих днів,
Коли, забувши гніт пітьми
Нам рідних берегів,
І північ кинувши нудну,
На південь ми примчим.
Ніхто душі блакить ясну
Не зрушить... Тільки з тим,
Хто найдорожчий в світі нам,
Як хочем живемо:
Сьогодні ми оглянем храм,
А завтра ми йдемо
В палац, музей серед руїн...
Як весело тоді
У цю найкращу із хвилин
Помріять в забутті!

У дивних чарах красоти,
У владі дум сумних,
По Ватікану ходиш ти,
Між привидів старих;
Пірнувши у віджилі дні,
Забув ти світ живий.
Та вражений ти, мов у сні,
Спочатку в хвилі тій,
Коли ти кинеш Ватікан,
Повернеш до живих,
Де рже осел, шумить фонтан,
Де чути майстра сміх;
Кипить торгівля, – вперегін
Кричать на всі лади:
– Коралів! раковин! перлин!.
Холодної води! –
Танцює, їсть юрба незла,
А то вступає в бій;
І косу чорну, мов смола,
Красуні молодій
Бабуся чеше... День жаркий,
Нестерпний гомін там.
Де тінь знайти у час такий?
Заходим ми у храм.

Тут життьовий стихає шум,
Тут тиша, напівмла
І прохолода... В хвилях дум
Душа знов ожила.
У храмі ангели й святі
Сіяють неземні,
Порфир і барви золоті,
І мармур на стіні...

Як добре слухать шум морський!:
Немов німий сидиш,
Бадьорий розум твій меткий
Працює все ясніш...
До сонця по гірській тропі
Угору зійдеш ти –
Як легко дихати тобі!
Все видно з висоти!
Та день палає все палкіш.
На зелені долин
Ані росинки... Йдім скоріш
Під тінь лапатих пінн...

Княгиня пам’ятає дні
Прогулянок-утіх.
В ЇЇ душі сліди мідні
Колишніх бесід їх.
Та не вернути днів ясних,
Днів марень і надій,
Як не вернути сліз по них,
Пролитих серед мрій!..
Минуло сяйво давніх снів,
Встають серед примар
Картини рідних їм країв:
Суворий володар
І кволий селянин-мужик
З похиленим чолом...
Як перший панувати звик,
А другий буть рабом!
Їй сняться групи бідняків
На нивах, на лугах,
Їй сниться стогін бурлаків
На волзьких берегах...
Від жаху злякана, сумна,
Вона не їсть, не спить:
І до супутника вона
З запитанням спішить:
«Невже весь край закам’янів?
Кругом безкрая мла?..»
– Ти в царстві бідних і рабів! –
Їй відповідь була...

Вона проснулась – віщі сни.
Її бере одчай, –
Тужливо дзвонять кайдани!
– Гей, кучер, зачекай! –
Пекучий біль у скроні б’є –
То засланці ідуть.
Княгиня гроші їм дає.
«Спасибі, добра путь!»
довго, довго лиця їх
Встають у млі нічній
І не прогнать їй дум своїх,
Сном не забутись їй.
«І та тут партія була...
Вони вже далі йдуть...
Та слід їх хуга замела.
Мерщій, візник, у путь!..»

* * *


Мороз міцніший, гірший шлях,
Що далі йдеш на схід;
На триста верст там у снігах
Сумного міста слід.
Зате як радісно зустріть
Убогий ряд домів!
Та де ж там люди? Все мовчить.
Не чути навіть псів.
Мороз під дах усіх загнав,
Чайок з нудоти п’ють.
Пройшов солдат, візок промчав,
Куранти глухо б’ють.
Замерзли вікна... в одному
Вогонь ледь-ледь мигнув...
Собор, ., проїхали тюрму...
Візник пужком махнув:
«Гей, ви!» – й нема вже городка,
Останній дім між гір.
Направо – гори і ріка,
Наліво – темний бір.

Натомлений, безсонний ум
До ранку все кипить.
Сумна княгиня. Хвилі дум
Вирують кожну мить.
Ввижаються то друзі їй,
А то тюрма страшна,
Або в уяві запальній, –
Чому? – ніхто не зна, –
Їй здасться: небеса – піском
Посипаний листок,
А місяць – паче сургучом
Відтиснутий кружок...

Пропали гори, лиш сама
Рівнина без кінця.
Так мертво скрізь. Ніде нема
Живого деревця.
«А ось і тундра!» – їй візник
Промовив з передка.
Княгиня дивиться убік,
Схвильована така:
Сюди за золотом спішить
Зажерливий народ!
Воно на дні річок лежить,
Воно на дні болот.
Важка робота у річках,
Болота теж страшні.
Але ще гірше в рудниках,
В підземній глибині!..
Там підмогильна тишина,
Там страшно, темно так...
Нащо, проклята сторона,
Знайшов тебе Єрмак?..

* * *


Спустилась тихо мла нічна,
І місяць знов горить.
Княгиня журиться сумна,
І довго ще не спить...
Заснула... Вежа сниться їй...
Вона стоїть вгорі.
Знайоме місто в млі густій
Хвилює в цін порі.
І на міський спішить майдан
Безмежний плин горби:
Чиновний люд, купецький стан,
Рознощики, попи;
Рябіє оксамит і шовк,
І свита, й кожушки...
Якийсь уже стояв там полк,
Прийшли іще полки,
Більш тисячі солдат зійшлось.
Кругом лунке «ура» неслось,
Чогось чекає люд...
Народ штовхавсь і гав ловив.
Навряд чи сотий розумів,
Що відбулося тут...
Зате мотав собі на вус,
Лукаво руки тер
Знайомий з бурями француз, .
Столичний куафер...

Нові з’явилися полки:
«Здавайтеся!» – кричать.
Назустріч – кулі і штики,
Здаватися не хтять.
Тут генерал був прискакав,
Влетів в каре, лякати став –
З коня знесли його.
Другий наблизився до них:
«Спиніться, дар простить усіх!»
Убили і того.

Вже сам митрополит з’явивсь,
З хоругвами, з хрестом:
«Покайтесь, братія! – моливсь, –
СХИЛІТЬСЯ ниць чолом!»
Солдати слухали весь час,
Хрестились, та дарма:
«Іди, старий! молись за нас!
Тут діла вам нема...»

Тоді гармати навели,
Сам дар скомандував: «Пали!..»
 
 
 
Княгиня вражена зі сна,
Із вежі падає вона.
 
Прослався довгий і вогкий
Підземний коридор,
Стоїть на дверях вартовий,
Не збить мідний запор,
Їй чути ніби хвиль приплив
Кругом цих кам’яниць;
Внизу ж – при світлі ліхтарів
Лиш брязкання рушниць;
Та десь далекі кроки чуть
І відгомін від них,
Та дзигарі десь глухо б’ють,
Та крики вартових...

Усатий інвалід старий
и з ключами йде здаля: –
«Йди, жалібнице, та мерщій!* –
Їй стиха промовля: –
«Живий він у льоху цьому,
Я проведу в цей дім...»
Вона довірилась йому,
Вона пішла за ним...

Йшли довго, довго... На кінець
Відкрились двері, – вмить
Він перед нею... справжній мрець...
Нещасний друг стоїть!
На груди впавши, тут вона
Спішить його спитать:
«Що діять? Ненависть страшна...
Я мушу покарать!
Помщусь... На все готова я.
У грудях біль і гнів!
Чи варт просить?..» – «Красо моя.
Не вразиш ти катів!»
«О любий! що сказав ти? слів
Не чую я твоїх.
То бій цих клятих дзигарів,
То кроки вартових!
Нащо тут третій поміж нас?..»
«Дитя ти в світі цім».

– Пора! Уже вертатись час! –
Той третій мовив їм...

* * *


Княгиня кинулась, – з візка
Вдивляється кругом, –
Їй серце жах страшний стиска:
Не все було тут сном!.,

А місяць плив у небесах,
Сховавшись від людей.
Наліво – обрій у лісах,
Направо – Єнісей.
Пітьма! Назустріч ні душі,
Візник на козлах спав,
Голодний вовк в нічній глуші
Пронизливо стогнав.
Та вітер бився і ревів,
І річку хвилював,
Та ще тубільця лився спів,
Що дивно хвилював.
Суворим пафосом слова
Лунали в далині.
Ця пісня серце надрива,
Мов чайка в тишині.

Княгині холодно: ту ніч
Мороз був, сніговій;
Немає сил; уже не в міч
Боротись більше їй.
І жах тепер її пойняв,
Що жде її загин.
Візник давно вже не співав,
Не сіпав коней він.
Передніх коней не чувать.
«Чи ти живий, візник?
Чому замовк? не здумай спать!»
– Не бійтеся, я звик... –

Летять... Із мерзлого вікна
Нічого не видать.
І відганяє сон вона,
Та сну їй не прогнать!
І волю жінки він скував,
Розвіяв геть одчай.
Мов чарівник її помчав
Кудись у інший край.
Той край уже знайомий їй, –
Серед ясних дозвіль,
Весь повний сонця і надій,
Він співом ніжних хвиль
Її вітав, мов друг старий...
Куди не глянеш ти:
«Це південь, південь чарівний!»
Все манить зір туди.

Ні хмарки в небі голубім,
Долина вся в квітках,
Скрізь повно сонця, – і на всім, .
На горах і в полях,
Печать могутньої краси,
І чути навкруги:
«Це південь!» – гомонять ліси,
Співають береги.

В ясній долині, в колі гір,
Над морем голубим,
Вона летить серед узгір
З обранцем дорогим.
Дорога їх – розкішний сад,
В повітрі – чистий аромат, .
На кожнім дереві горить
Огонь плодів земних;
Між віт просвічує блакить
Небес і вод ясних;
Пливуть по морю кораблі,
Вітрила-чудеса,
А гори, на краю землі,
Знялися в небеса.
Там дивні барви! Де топаз
Сіяв серед долин,
Там червоніє через час
Тепер уже рубін...
Ось мул проходить по піску,
В дзвіночках, у квітках,
За мулом – жінка у вінку
І з кошиком в руках.
Вона кричить їм: добра путь!
І засміявшись вмить,
Їй раптом кидає на грудь
Квітки... це південь снить!
Це край античних, ніжних дів,
Це край троянд п’янких...
Знов чути мелодійний спів,
І музику, і сміх!..

«Це південь знов! це південь знов!
(Їй сон у перегін)
З тобою знов твоя любов,
І вільний знову він!..»

Частина друга


Уже два місяці летить,
Не зупиняється й на мить

Надиво зладнаний візок.
Та до кінця – далекий строк!

Її супутник не діждав,
І під Іркутськом захворав.

Там два чекала дні вона,
Помчала далі лиш одна...

Приїхали в Іркутськ, і там
Начальник стрів міський:
Мов мощі ті, сухий був сам,
Високий і прямий.
Доха сповзала до землі,
Під нею – хрест, мундир,
І пір’я з півня – на брилі.
Шановний командир
За щось полаяв візника,
Назустріч поспішив
І двері дивного візка
Княгині відчинив...
Княгиня
(входить до станційного будинку)
В Нерчинськ! Та швидше подавать!
Губернатор

Прийшов я – стріти вас.
Княгиня

Веліть же коней запрягать!
Губернатор

Ще зачекайте час.
Погані дуже тут шляхи,
Вам треба відпочить...
Княгиня

Я вдячна вам! Ще є снаги...
Його б мерщій зустріть!
Губернатор

Ще буде верст до восьмисот,
Та головна біда:
Ще більш тут буде вам турбот, –
Жахлива тут їзда...
Два слова треба вам сказать
Тепер, – передусім
За щастя мав я графа знать,
Сім літ служив при нім.
Ваш батько – славний чоловік,
По серцю, по уму, –
Я вдячний у душі повік
Багато в чім йому;
До послуг я дочки його
Готовий... весь я ваш...
Княгиня

У мене досить є всього!
(Відчиняє двері в сіни)
Готовий екіпаж?
Губернатор

Та поки я не накажу,
Його не подадуть...
Княгиня

Так накажіть-бо! Я прошу...
Губернатор

Та є тут інша, суть:
Дістав по почті, – сам не рад, –
Наказ...
Княгиня

А що ж у нім:
Щоб повернулась я назад?
Губернатор

Так краще в ділі цім.
Княгиня

Та хто ж прислав вам папірець?
Про що він? Може, там
Жартують ще... Та ж мій отець –
Все влаштував він сам.
Губернатор

Ні... не наважусь я сказать...
Але в дорозі цій...
Княгиня

Нащо даремно розмовлять!
Візок готовий мій?
Губернатор

Та ні! Я ще не наказав...
Княгине! Я тут – цар!
Сідайте. Я уже сказав,
Що графа знав... владар
Він сам... Та хоч він вас пустив
По доброті своїй,
Там ваш від’їзд його убив...
Вертайтеся мерщій!
Княгиня

Ні! Що я вирішила раз –
Я до кінця зроблю.
Розповідать тепер не час,
Як батька я люблю,
Як любить він. Та ще одній
Людині вірна я.
Святий обов’язок... Хутчій!
Близька вже путь моя!
Губернатор

Дозвольте-бо! Я згоден сам,
Що дорогий ваш час,
Та чи відомо добре вам,
Що там чекає вас?
Нужденна наша сторона,
А там іще бідніш,
Коротка зовсім там весна,
Зима там холодніш.
Там вісім місяців зима,
Там завірюха зла.
Зустріть людину там дарма,
Щоб без тавра була.
На волі ходять навкруги
Там тільки варнаки;
Жахні тюремні там льохи,
Глибокі рудники...
Ваш муж не зможе ні на мить
Віч-на-віч бачить вас:
В казармі спільній треба жить,
А їжа: хліб та квас.
П’ять тисяч каторжників там
Живуть усі в злобі,
Немає впину злидарям,
Їх бійці і клятьбі;
Короткий і страшний їм суд,
Грізніш суда нема!
І ви, княгине, вічно тут,
Все бачите... Дарма!
Не пожаліє ні один,
Не зжалиться й на мить!
Хай чоловік ваш – винен він...
А вам... за що терпіть?..
Княгиня

Жахлива доля, знаю я,
Коханого мого.
Нехай же буде і моя
Не краща, ніж його!
Губернатор

Та ви ж не будете там жить:
Морози вас уб’ють!
Туди вам нічого спішить, .
Страшна бо жде вас путь! .
Як жити вам в краю такім,
Де з ніздрів у людей
Повітря пилом крижаним
Виходить в млі ночей?
Де тьма і холод цілі дні,
А влітку від спекот
Пари шкідливі та страшні
Отруйливих болот?
Так... дикий край! І звідси пріч
І лютий звір б жить,
Коли там стодобова ніч
Затьмарена висить...
Княгиня

Живуть же люди й тім краю,
Я звикну жартома...
Губернатор

Живуть? Та молодість свою
Згадайте... Тут тюрма!
Тут матінка своє дитя
Снігами обмива,
І у пургу, під бур виття
Колише й сповива,
А будить диких звірів крик,
Що ходять там давно,
Та заметіль, мов домовик,
Що стукає в вікно.
З глухих лісів, з пустельних рік
Збирає дань свою,
– Зміцнів тубільний чоловік
З природою в бою,
А ви?..
Княгиня

Нехай там смерть моя –
Не буду шкодувать...
Я їду! їду! Мушу я
Із мужем помирать.
Губернатор

Так, помрете... Та спершу ви
Замучите його.
Не врятувать вам голови
Коханого свого.
Не їдьте в той далекий світ!
Та ж легше одному
Натомленим після робіт
Прийти в свою тюрму,
І наодолівку там лягти
Й заснути з сухарем...
Та досить сну лиш досягти, –
І в’язень став царем!
Він полетить в думках своїх
У край далекий свій,
Проснеться після снів ясних
Бадьорий і міцний, –
А завами?., з вами не пізнать –
Йому щасливих мрій,
За сльози буде дорікать
Собі у млі нічній.
Княгиня

Ах!.. Ваші речі збережіть
Для інших ви людей.
Тортурам вашим не зросить
Слізьми моїх очей!
Вітчизну, друзів кину я,
І родичів своїх,
Та до кіпця душа моя
Обов’язків святих
Не кине... сліз не принесу
В прокляту я тюрму, –
Я гордість у ньому спасу,
Я сили дам йому!
Презирство до лихих катів,
Свідомість прав своїх –
Опора вірна наших днів.
Губернатор

Що краще мрій таких?
Та на п’ять днів їх стане вам:
Не вік же вам тужніть?
Повірте бо моїм словам,
Захочеться вам жить.
Тут хліб черствий і вічний гніт,
Ганьба, нужда, тюрма,
А там бали, блискучий світ,
Пошана лиш сама.
Як знати? Може, бог судив
Вам інше, молодій...
Закон вас права не лишив.
Княгиня

Замовкніть!.. Боже мій!..
Губернатор

Так, я вам щиру раду дам –
Вертайтеся назад.
Княгиня

Я вдячна вам, я вдячна вам
За щирість ваших рад!
Там і раніш був рай земний,
Але тепер цей рай
Розчистив володар лихий,
Могутній Миколай.
Давно гниє живим там люд –
Ходячі все гроби,
Мужчини – зборище Іуд,
А женщини – раби.
Що там знайду? старих святош,
Оганьблену мету
І знахабнілих злих вельмож,
Або підлотну мсту.
Та ні, в цей вирубаний ліс
Мене не заманить,
Де дуб аж до небес там ріс,
А нині пень стирчить!
Вернутись? жить серед брехні,
Пустих і темних справ?..
Немає місця там мені,
Тому, хто зрячим став!
Ні, я не . хочу бачить там
Продажних і тупих,
Не буду другом я катам
Свободних і святих.
Забуть того, хто вас любив,
Забуть на все життя?
Губернатор

Та він же вас не пощадив?
Подумайте, дитя:
По кому жаль? кому любов?
Княгиня

О генерал, мовчіть!
Губернатор

Коли б у вас не батька кров,
Замовк би я цю ж мить.
Та якщо ви рветесь весь час,
Не вірите мені,
Врятує, може, гордість вас...
Колись у давні дні
Дістались ви йому з умом,
З багатством і з ім’ям,
А він, довірившись цілком,
Не знав, що шкодить вам,
Пішов за привидом пустим,
І от – його судьба...
І що ж?., ви біжите за ним,
Немов якась раба!
Княгиня

Не жалюгідна я раба,
Я жінка, я жона!
Нехай гірка його судьба,
Але й моя вона!
О, коли б жінці він другій
Віддав себе колись,
Знайшла б я сил в душі моїй
Навіки розійтись!
До краю рідного любов –
Суперниця моя,
І як була б потреба, знов
Йому простила б я!..

Вона скінчила... Та мовчить
Натомлений дідок.
«Що ж, генерал? Тепер веліть
Впрягати мій візок!»
Але він не відповідав,
Слів більше не знайшов,
І лиш задумливо сказав:
«До завтра», – і пішов...

А завтра в них розмова та ж.
Просив і умовляв,
Та генерал шановний наш
Знов відсіч лиш дістав.
Хоч мав він досвід життьовий,
Та вмовити не вмів,
І довго хмурий, мовчазний,
По хаті він ходив.
І врешті він сказав: «Однак!
Не врятувати вас...
Та знайте: зробите ви так,
Все втратите в той час!..»

– Та що ж іще мені втрачать? –

«Щоб мужа вам зустріть,
Від прав відмову підписать
Повинні ви в цю мить!» –

Він більш ні слова не сказав.
Від цих ефектних слів
Він, певне, користі чекав.
Та вмить прорвався гнів:
«У вас вже сива голова,
Та справжнє ви дитя!
Здаються наші вам права
Правами все життя.
Ні! Ними я не дорожу,
Собі їх заберіть!
Відмова де? Я підпишу!
Вмить коней запряжіть!..»
Губернатор

Цей папірець вам підписать!
Та що ви?.. Боже мій!
Це значить жебраком вам стать
І втратить образ свій!
Всьому ви скажете прости,
Що батьком вам дано,
Що вам у спадок перейти
Повинно все давно!
Права маєтності, права
Дворянства втратить вам?
Ви спершу зважте ці слова, –
Пізніш зайду я сам!..

Минула ціла вже доба.
Коли спустилась тьма,
Княгиня, наче тінь, слаба
До нього йде сама.
Та генерал ЇЇ не стрів, –
Бо тяжко хворий він...
Поки нездужає, п’ять днів
Уже пройшло без змін.
На шостий день прийшов він сам
І круто їй сказав:
«Я коней відпустити вам
Не маю жодних прав.
Вас по етапу поведуть
З конвоєм...»
Княгиня

Так не дні, –
О, боже! – місяці пройдуть
В дорозі...
Губернатор

На весні
Лиш прийдете в Нерчинськ, як вас
Дорога не зведе.
Закутий за годину в нас
Версти чотири йде;
Привал буває серед дня,
На захід дня – нічліг,
Коли ж завія все спиня –
Закопуйся у сніг!
І гаятись не можна там, –
Цей впав, а той ослаб...
Княгиня

Чи йняти віри цим словам!
Що значить ваш етап?
Губернатор

Під караулом козаків
Зі зброєю в руках
І каторжних і крадіїв
Ми водим в ланцюгах,
Вони дорогою не сплять, !
Щоб якось утекти, –
Тож їх канатами велять
Зв’язати і вести.
Важкенька путь! Серед снігів
Як вирушить сот п’ять,
То до нерчинських рудників
Третини не догнать!
Вони, як мухи, гинуть там,
Найбільше в снігопад...
І так іти, княгине, й вам?!
Вертайтеся назад!
Княгиня

О ні! чекала я цього...
Та ви... карать митець...
Вже тиждень... я знайшла б його...
Нема в людей сердець!
Чому б одразу не сказать...
Я йшла б уже давно...
Веліть же партію збирать. –
Іду я!... все одно!..

«Ні, ви поїдете!..» – їй рік
Неждано генерал-старик,
Спустивши очі вниз:
«Як я вас мучив... Боже мій!..»
(На сивий ус у хвилі цій
Скотились краплі сліз).
«Простіть бо! так, я мучив вас,
Та мучився і сам,
Але суворий мав наказ
Робити опір вам!
Упевнить вас мав намір я,
Робив я все, що міг,
Перед судом душа моя
Ясна, – я вас беріг!
Черствим острожним сухарем
В тюремному льоху,
Ганьбою, жахом, тягарем
Етапного шляху
Я вас старався налякать,
Та не злякались ви!
І хай мені вже не тримать
На плечах голови,
Не можу більше вас я, ні!
Не хочу зупинять...
Я вас туди домчу в три дні...

(Відчиняє двері й кричить):
Гей, миттю запрягать!..
Микола Терещенко1946