(1826 рік)

Часть перша


Тривка, легка, вигідна, крита,
На славу зроблена карита;

Сам граф-отець всього пильнує,
Її осмотрює, трібує:

«Впрігти шість коней до карити!
Внутрі ліхтарню засвітити!»

Сам подушки вклав до дороги,
З медведя шкіру стеле в ноги;

Молитву шепчучи, в куток
Святий завісив образок

І заридав... Донька-княгиня
Кудись вночі від’їздить нині...

I


«Так, рветься серце з жалю нам!..
Та, отче рідний, що ж
Робить і в чім, скажи ти сам,
Знайти потіху мож?
Один, хто б міг потішить нас,
Тепер... Прощай, прощай!
Благослови доньку ще раз
На путь в далекий край!

II


Бог зна, чи ввидимось ми знов.
Нема надії, ні!
Прощай і знай, твою любов
І сльози ті рясні
Я буду вічно пам’ятать
В далекій чужині...
Не плачу, – та тебе лишать
Важенький жаль мені!

III


Бо обов’язок тяжчий ще
І вищий підійма.
Прости, ріднесенький, мене!
Не плач, не плач! Дарма!
В далеку путь, нелегку путь
Судьба жене важка,
Та насталена в мене грудь,
Таж я – твоя донька!

IV


Мій краю рідний, ох, прости,
Нещасний краю мій!
Прощай, злощасне місто, й ти,
Гніздо недолі всій!
Хто бачив Лондон і Париж,
Венец’ю й Рим минув,
Ти того блиском не зманиш,
Та милий ти нам був.

V


Щасливо молодість моя
Минула в мурах тих;
Твої бали любила я,
Їзду з тих гір крутих,
Любила плюск Неви в порі
Літньої тишини,
Той плац на березі її
З героєм на коні...»

* * *


Тривка, легка, вигідна, крита
Жене по го́роді карита.

Вся в чорнім, наче мрець, бліда
Княгиня їде в ній сама;

Секретар батька (ввесь в хрестах,
Щоб наводить на стрічних страх)

З слугами їде передом,
Набік люд гонить батогом.

Столиця вже геть-геть за ними, –
Далека ж бо їзда княгині!

Туга, холодная зима...
На кождій станції сама

Виходить пані нетерпливо:
«Перепрягайте коні живо!»

Візницькій службі для принуки
Дукати щедро тиче в руки.

То путь нелегка. В двадцять день
Ледве доїхали в Тюмень.

«Ще десять днів як так проскачем,
То швидко й Єнісей побачим, –

Сказав секретар до княгині, –
Сам цар не пожене так нині!»

* * *


Гей, далі! Чимраз тяжча путь,
І серце все щемить, –
Та сни спокійні, тихі йдуть, –
Се молодість так снить.
Багатство, блиск! Високий дім
На березі Неви,
Широкі сходи вкрив килим,
Перед ганками льви.
Ряд пишних зал, багатих зал
Від світла аж горить.
О радість! Се дитячий бал!
А музика гримить!
Рожеву бинду їй вплели
До жовтої коси
І цвіти, й строї принесли
Невгадної краси.
Татусь рум’яний, сивий ввесь –
Її між гостей зве:
«Ну, Катю, – таж та сукня днесь –
Всіх з розуму зведе!»
Їй любо, любо без границь.
Круг неї, мов вирок,
Цвітник дитячих милих лиць,
Дитячих головок.
В параді старші, де лиш глянь,
І діти, мов цвітки:
Хрести, атласи, шовку ткань,
Бреньчачі підківки...
Танцює Катя, радість, скік, –
Не мислить ні о чім, –
І золотий дитячий вік
Проходить тій... Потім
Вже й інший час, і бал новий
Їй сниться. Ось при ній
Стоїть красавець молодий,
Щось любе шепче їй...
А далі знов бали, бали...
Вона цариця їх...
Знатних панів, послів цілі
Рої круг них двоїх...

«О милий, чом ти так сумний
В веселім крузі тім?» –
«Навкучив, мила, світ шумний, –
Ходімо геть, ході мі»

І ось поїхала вона
В широкий світ із ним.
Круг них чудова сторона
Пред ними – вічний Рим...
Ах, ясні до послідньої
Хвилини в нас ті дні,
Коли, сяк-так із рідної
Зірвавшись сторони,
З хмарної півночі на час
Злинемо в южний край.
Ніхто над нас, ніхто до нас
Не тикаєсь... Гуляй
Усе лиш з тим, хто любий нам,
Як хочеш, так і жий;
Днесь звиджуєш старинний храм,
А завтра йдеш новий
Дворець, руїни оглядать...
А що за втіха їй
З коханим мужем поділять
Усі думки свої!

Під чаром тої красоти.
Глибоких повний дум
По Ватікані ходиш ти,
І в серце ллється сум.
Кругом замерлий світ, і ти
Не тямиш о живім, –
Аж диво годі отрясти
За кілька хвиль по тім,
Коли покинеш Ватікан
І вернеш в світ живий.
Тут рже осел, крізь шум фонтан
Спів чути голосний,
На ринку торговля кипить,
Продавці звуть: «Сюда!
Ось перли, мушлі! Прошу пить,
Ось ледяна вода!»
Танцює, їсть юрба ціла,
Дересь, гуде, мов рій...
Тут косу чорну, мов смола,
Римлянці молодій
Бабуся чеше. День жаркий,
Крик люду вкучив нам, –
Знайти би тінь, де супокій!..
Зайдім у перший храм!

Тут не доходить жизні шум,
Тут холод і тиша
І напівзмрік... До тихих дум
Знов клониться душа.
Святих вгорі, що в небі звізд,
Їх лиця сяють в тьмі;
З мозайки й порфіру поміст,
З мармуру стіни всі...

Як любо слухать моря шум!
Німий сидиш цілі
Години, – в дусі ясних дум
Проносяться рої...
До сонця! Стежкою крутою,
Чен, де товар пасуть!..
І що за вид перед тобою!..
Як легко дише грудь!
Чимраз жаркіший южний день;
На зелені долин
Нема й росинки... Йдім лишень
Під тінь розлогих пин1.

Княгиня тямить всі ті дні,
Всі хвилі, кождий хід,
В її душі горять вони,
Як незгладимий слід.
Не завернуть часу коліс,
Втіх давніх і надій,
Так як по них пролитих сліз
Не завернути їй...
Розвіявсь любий сон. Нова
Картина, сон новий:
Забута богом сторона, –
Властивець – пан грізний
І роботящий раб-мужик
З похиленим чолом...
Як перший панувати звик,
Так другий – вік рабом,
Їй сняться купи бідаків
По нивах, по лугах,
Їй сняться стогни бурлаків
На Волги берегах...
І страх пройняв її до дна;
Ні їсти їй, ні спать,
І свого милого вона
Спішиться поспитать:
«Чи ж всюди так? Нема й слідів
Достатку в краю всім?» –
«Ти в панстві нищих і рабів!» –
Сказав коротко він.

Вона прокинулась. Га, там
По заметі сніжній
Жалібний брязк – то брязк кайдан!
«Ей, стій, візниче, стій!»
Се арештантів валка йде,
Щось серце стисло враз.
Княгиня гроші їм дає.
«Спасибі! В добрий час!»
І довго лиця їх потім
Привиджуються їй,
І годі їх прогнать зовсім.
«Хоч в сні знайти спокій.
Так милий мій ішов туди
Тим шляхом... Всі вони!..
Та сніг засипав їх сліди...
Жени, візник, жени!»

* * *


Пустіший шлях, чим дальш на схід,
І дужча лють бере,
Хіба за триста верст стоїть
Місточко бідне де.
Зате як радісно глядиш
На темний ряд домів!
Та де ж ті люди? Всюди тиш,
Не чути навіть псів.
Під стріху всіх мороз загнав,
П’ють чай з нуди. Он там
Солдат пішов, хтось віз попхав,
Десь бубнять в тарабан...
Замерзли шиби... Там з вікна
Капинку блис огонь...
Церкви, при виїзді тюрма...
Візник лус батогом:
«Вйо, діти!» – Рівень знов гладка,
Доми, мов вітер зніс...
Направо гори і ріка,
Наліво темний ліс...

На тіло стомлене, слабе
Не йде до рана сон,
Їсть серце туга, думка йде
За думкою тягом.
То про приятелів верзеться,
То про тюремний мрак,
А втім, нараз їй видається,
Не знати відки й як,
Що небо – лист, зірки на нім
Немов пісок блищать,
А місяць – в ляку кров’янім
Притиснена печать.

Минулись гори, далі лиш
Рівнина без кінця,
Іще мертвіше! Не вглядиш
Живого деревця2.
«А, ось і тундра!» – воркотить
Візник, старий степняк.
Княгиня пильно вдаль глядить
І думаєсь їй так:
«Аж тут неситий чоловік
За золотом женесь!
Воно лежить в коритах рік,
В грузькім болоті десь.
Нелегко то знайти на дні,
Смерть літом в болотах;
Та сто раз гірше в глибині,
В підземних рудниках!..
Там тихо, наче в гріб ввійти,
Там непросвітний мрак...
Пощо, проклятий краю ти,
Найшов тебе Єрмак?»

* * *


Знов пітьма ночі залягла
І місяць знов зійшов;
Княгиня довго не могла
Заснуть в задумі знов.
Заснула. Снить: на камінній
Вежі в вершку стоїть;
Довколо місто, знане їй,
Бентежиться, шумить...
На ринок пре, мов вал ріки,
Безмірний люду здвиг:
Попи, купці, урядники,
Мужицтво поміж них;
Пестріють сукні, атлас, шовк,
Кожухи, сіряки...
Якийсь уже стояв там полк.
Іще прийшли полки,
Звиш тисяч люда, – в збитий ряд
Всі сперлися. «Гурра!» – кричать,
Стоять, чогось мов ждуть...
Народ балакав, позівав,
Ледве де сотий понімав.
Що се зчинилось тут...
Зате посміювавсь під вус
Та радо руку тер
Знайомий з бунтами француз,
Столичний фрнзієр...

Ось військо надійшло нове.
«Піддайтесь!» – крикнув хтось,
Багнети й кулі їм на те
В одвіт: «Не піддамось!»
Якийсь бундючний генерал
Влетів в каре, грозить почав –
З коня йго мов змело.
Зблизився другий ід рядам:
«Обіцюем простити вам!»
Застрілили й його.

Ось сам митрополит іде
З іконами, з хрестом:
«Покайтесь, братіє! – зове. –
Приладьте ниць чолом!»
Ті слухали, хрестились враз,
Та відповідь одна:
«Йди, батьку, геть! Молись за нас!
Се справа не твоя!»

Тоді гармати навели,
Почулось: «Пер-ша-я! Па-ли!»
 
 
 
Княгиня пам’ять потеряла
І стрімголов з вежі упала.
 
Їй сниться довгий і вогкий
З підземним ганком двір.
При кождій двері вартовий,
Всі двері на запір.
Глухий, мов прилив моря, плиск
Несеться з тих склепів –
Брязк замків, пут, оружжя блиск
При світлі ліхтарів;
Стук кроків вдалі серед стін
І довгий гук від них,
Годинників тужливий дзвін
І крики вартових.

Вусатий, з сивов головою,
З ключами інвалід:
«Ходи, жалібнице, за мною! – *
Сказав він тихо вслід. –
Я проведу тебе до нього, цить!
Твій муж живий, здоров...»
Вона за ключником спішить
Дрожащою ходою.

Ідуть, ідуть, аж ось в кінець
Заскрейцяв ключ і туж
Він перед нею, живий мрець,
Її нещасний муж!
На груди йому бух вона,
Питає серед сліз:
«Скажи, що діять?..
Відваги вистарчить мені,
На все готова я...
 
 
Просити треба, та кого?
О любий, що ти мовиш! Я
Не чула твоїх слів!
То та страшенна стукотня,
Той крик слова зглушив!
Пощо тут третій серед нас?» –
«Дитина ти, душе!» –

«Пора! – сказав той третій враз. –
Досить розмови вже!..»

* * *


Княгиня зойкнула, глядить
Залякано кругом,
Розпука груди їй давить:
Не все було те сном!

На небі місяць мов дрімав,
Сніг сипавсь з-під саней,
Наліво чорний ліс стогнав,
Направо – Єнісей.
Тьма. Вколо ні душі. Візник
На козлі задрімав,
Голодний вовк в ярах лісних
Сердито завивав,
Та вітер бурхав і свистів
В затоках берегів,
Туземця дивно дикий спів
Конав серед степів.
Важкою тугою тремтів
Невідомий язик,
І в серці болісно щемів,
Мов в бурю чайки крик.

Княгиня змерзла; в ночі тій
Мороз ще дужче тис.
Упали сили; ні, вже їй
Не видержать!.. Завис
В душі смертельний ляк... «Відав,
Я не доїду там!»
Візник давно вже не співав,
Дав волю бігунам.
Передніх коней не видать...
«Гей, ти живий, візник?
Чого втих? Не схоти лиш спать!» ?
«Не бійтесь, я привик!»

Летять. З замерзлого вікна
Нічого не видать,
Від себе гонить сон вона,
Та годі сон прогнать!
Він волю хорую її
В хвилині переріс,
Мов чар, в далекії краї
Стомлену переніс.
Краї ті, знані їй давно.
Принадні, як колись...
Там сонце гріє ув одно,
Пестять слух співи птиць,
І хвилі шепчуть їй: «Вітай!»
Сміється все кругом...
«Се южний край! Се южний край!»
Говорить все очам.

На синім небі ні смужка,
Долина вся в красках,
До сонця міниться ріка,
На долах і горбах
Знак безконечної краси,
Непроминущий май,
А сонце, море і ліси
Дзвенять: «Се южний край!»

В долині, між хребтами гір
І морем голубим,
Вона мчить в мріющий простір
Утішна, поруч з ним.
Дорога їх – розкішний сад,
З дерев спливає аромат;
На деревах, мов жар, горить
Рум’яний плід з гилин,
Крізь темні галузки мигтить
Небес і моря синь;
На морі мріють кораблі,
Вітрило мелькне десь,
А гори, оповиті в млі,
Оперлись до небес.
Чудові їх краски! Рубін
Недавно ще там тлів,
Тепер вершок їх голих стін
Топазом запалів...
Ось мул утерханий бігцем
Іде в цвітах, дзвінках,
За мулом женщина з вінцем
І з кошиком в руках.
Вона кричить їй: «В добрий час!»
Сама ж сміється, знай,
І цвітів в’язку вергла враз
На ню... Се южний край!
Край смаглих, рослих римлянок,
Любові й вічних рож...
Чу! мелодійний голосок!
Чу! струн дзвінкая дрож!.

«Се южний край! Се южний край!
(Дзвенить з усіх тих змін.) –
Ти з любим знов і знов вам рай,
Бо знов свобідний він!..»

Часть друга


Вже другий місяць гнеть мине;
Невпинно день і ніч жене

Княгиня в своїм критім возі,
А ще кінця нема дорозі.

Секретар батька так втомився,
Що під Іркутськом з ніг звалився,

Заслаб... Два дні вона пождала
І в дальшу путь сама помчала.

В Іркутську ждав її край брами
Начальник містовий,
Сухий, як гриб, як тика, прямий,
Високий і блідий.
Під футром, що з плечей сповзало,
На мундирі хрестів чимало,
На шапці з когута косиця...
Старий рубач нахмурив лиця,
За щось налаяв візника
І поспішив в ту мить,
Щоб дверці критого візка
Княгині відчинить.
Княгиня
(входячи в кімнату на станції)
Гей, до Нерчинська! Запрягать!
Губернатор

Прийшов я – бачить вас.
Княгиня

Кажіть же свіжі коні датьі
Губернатор

Затримайтесь на час.
Дорога в нас така лиха,
Вам треба відпочить...
Княгиня

Спасибі, не втомилась я, –
А хочу путь скінчить...
Губернатор

Е, тут ще з вісімсот верстов!
То найгірша біда,
Що ще поганша тундров тов,
Ще тяжчая їзда.
Та й урядово вам сказать
Я маю пару слів...
Я мав те щастя – графа знать,
Сім літ при нім служив...
Отець ваш – світлий чоловік
І серце золоте;
Я повен вдячності повік
Для нього і за те
Рад відплатить доньці його
Прислугою якою...
Княгиня

Та я ж не требую нічого!
(Отворюючи двері до сіней.)
Мій повіз вже готов?
Губернатор

Аж як я скажу, то в той час
Вам повіз подадуть.
Княгиня

То дайте ж наказ, прошу вас!..
Губернатор

Та ба, ось в чім вся суть:
Новою почтою приспів
Папір...
Княгиня

Що ж там прийшло?
Чей не вертать мені домів?
Губернатор

Се найкраще б було.
Княгиня

Та хто ж прислав вам? Що таке
Він пише? Що ж, чи там
Робили з батьком жарт? Таж все
Він вистарався сам!
Губернатор

Ні, сього б я не смів сказать...
Та ще далекий світ...
Княгиня

Та що ж задармо й час терять?
Гей, живо там впряжіть!
Губернатор

Ні, я ще наказу не дав...
А я тут – царі Пійміть
І сядьте, панії Графа знав
Я ще від давніх літ.
Він хоч, не кажучи нічого,
Пустив від себе вас,
Та від’їзд ваш – то смерть для нього.
Верніть домів сейчасі
Княгиня

Ні, раз рішилась я стоять –
Достою до кінця!
Не треба вам розповідать,
Як я люблю вітця.
То обов’язок в хвилі тій
Примусив покидать
Святіший, вищий... Кате мій!
Кажіть же запрягать!
Губернатор

Воно-то так, я знаю сам,
Що дорогий вам час;
То чи ви знаєте, що там
За доля жде на вас?
Нужденна наша сторона,
Тамта – бідніша ще;
Коротша там, ніж тут, весна,
Зима – страшніша ще.
Так, вісім місяців зима
І ніч ще в тім часі!..
Людей там мало без клейма,
Зате без серця – всі,
Свобідно ходять в краю в сім
Там тільки варнаки;
Страшливий там тюремний дім,
Глибокі рудники,
Сам на сам з мужем говорить
Зовсім не пустять вас:
В казармі спільній скажуть жить,
А страва: хліб і квас.
П’ять тисяч каторжних! Клянуть
Талан нещасний свій,
По ночах свари, крик знімуть,
Забійства і розбій,
Грізний, короткий суд на тих,
Що аж подумать ляк!
І серед тих людей страшних
Прийдесь вам жити... Так!
Не надійтесь, щоб боронив,
Щоб пожалів вас хто!
Невже ж, як муж ваш провинив,
Вам гинути за то?..
Княгиня

Страшна, се знаю, доля жде
Тут мужа мойого, –
Тож і моя нехай буде
Не краща, як його.
Губернатор

Але хіба ж вам жити там?
Той клімат вас уб’є!
Я мушу витолкувать вам:
Не їдьте далі вже!
Ах, вам під небом жить таким,
Де воздух у людей
Не парою, а пилом ледяним
Виходить із грудей?
Взимі тут студінь, вихру стон,
В короткий жар літний
З непросихаючих багон
Зарази відпар злий!
Страшний се край! Із нього пріч
Тікає й дикий звір,
Коли тримісячная ніч
Наляже на простір...
Княгиня

Все ж таки люди й тут жиють.
То чей привикну й я...
Губернатор

Живуть? Та молодість свою
Тут загрібати? А?
Тут мати, вродивши доньку,
Сніжною водою обмива.
Ревуча буря ніч цілу
Колише, мов жива,
А будить диких звірів рик
Вколо лісових хатин
І пугачів скажений крик
Серед пустих рівнин.
З глухих лісів, з глибоких рік,
Щоб корм здобуть собі,
Закріп туземний чоловік
З природою в борбі.
А ви?..
Княгиня

Хай буде смерть моя!
Не жаль мені ані за чим!
Я їду там! Повинна я
Вмирати разом з ним!
Губернатор

Так, ви умрете, та вперед
Замучите його,
Подвоїте неволі гнет
І мук. Ось для чого
Не їдьте, майте згляд над ним!
Таж легше чей йому,
Як трудом втомиться важким,
Прийти в свою тюрму,
На голії дошки лячи
І з грубим сухарем
Заснуть... А добрий сон вночи –
Невольник став царем!
В рідню помчить чар сонних крил,
І вас він в сні пізнасть;
До дневних трудів сон той сил,
Снаги йому додасть.
При вас тих снів не знатиме,
Що з ними б муки зніс,
Бо в собі почуватиме
Причину ваших сліз.
Княгиня

Ах! Радше вам би заховать
Для інших всю ту річ!
Тортури ті не видавлять
Сльозинки з моїх віч!
Знайомих кинувши, рідню,
Коханого вітця,
Я, що задумала, сповню
Незламно до кінця –
Свій довг! Я сліз не принесу
В проклятую тюрму,
Я гордість, гордість в нім спасу
І сил додам йому!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Губернатор

Прекрасні мрії се!
То чи їх стане на п’ять день?
Не вік же вам тужить!
Повірте ви мені лишень;
Захочесь ще вам жить.
Тут хліб черствий, тюрма і стид,
Нужда і вічний тиск, –
А там бали, там світ манить
Та воля, честь і блиск.
Хто знає? Може... Бог судив
Вам з іншим вік кінчить?
Закон зовсім вас увільнив...
Княгиня

Ви що?.. Ви що?.. Мовчіть!
Губернатор

Я щиро раджу вам ще раз:
Вертайте радше в світ.
Княгиня

Я щиро дякую теж вас
За добрий ваш совіт!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, вже в той вирубаний ліс
Мене не заманять,
Що до небес недавно ріс
Де днесь лиш пні стирчать –
Вертать в той омут пустоти,
Огидства і брехень?..
Там тому щастя не знайти,
Хто бачив ясний день!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Забути того, хто мене любив,
Кого любила я?...
Губернатор

Але ж себе і вас він погубив!
Подумайте, дитя:
За ким тут жаль? К кому любов?
Княгиня

Досить, досить тих слів!
Губернатор

Не будь у вас шляхетна кров,
Я й слова б не повів.
Та ось, позанехавши все,
Ви рветеся в тюрму;
То чей хоч гордість вас спасе!..
Дістались ви йому
З багатством, розумом, з ім’ям,
З вірливою душов,
А він не дбав про те, що вам
Вкрасить життя, – пішов
За своїм маревом пустим
І ось знайшов спокій!..
І що ж?.. Чи бігти вам за ним,
Як служниці якій?
Княгиня

Ні, я не служниця яка,
Я жінка, женщина!
Нехай судьба моя гірка –
Вона вже не страшна!
О, якби другу люблячи,
Він позабув о мні,
Знайшла б я сил досить в душі
Забуть його! Та ні!
Лишень для вітчини любов –
Суперниця моя,
І якби й тут зблудив, то знов
Йому простила б я!..

Княгиня втихла. Замовчав
Також упертий генерал.
«Ну, що ж, чи зволите казать
Мою кариту запрягать?»
Не відмовляючи нічого,
Глядів він довго на підлогу,
Відтак сказав в задумі мов:
«Заждіть до завтра» – і пішов.

На другий день те саме знов:
Просив і намовляв,
І знов опір твердий знайшов
Сердешний генерал.
В кінці не міг достоять їй,
Не стало слів і сил,
І довго в мовчанці важкій
По хаті він ходив.
А далі мовив: «Так і буть,
Ніщо вас не спасе.
Та знайте, йдучи в дальшу путь,
Прийдесь вам стратить все».

Та що ж ще можу стратить я?

Те, що й ваш муж втеряв:
Папір сей підписать пора:
Зректись всіх своїх прав!

Старий замовк. Запевно ждав,
Що суть тих слів страшна
Княгиню зломить, страти праз
Злякається вона.
«У вас вже сива голова,
А дітський ще ваш суд!
Чи справді наші вам права
Правами ся здають?
Ні, не затужу я до них,
Сейчас собі беріть!
Де зречення? Підпишу вмиг
І – запрягать кажіть!»
Губернатор

Ви що? Папір сей підписать?
Господь вас освіти!
Таж се значить – вбогою стать
І в простий стан ввійти,
Утратити доразу все, –
Що вам отець ваш дав
І що колись в насліддя ще
По собі б записав.
Права посідання всі геть,
Права шляхетства враз!..
Ні, ви подумайте вперед, –
Прийду потім до вас.

Пішов, ввесь день не приходив...
Настала ночі тьма.
Княгиня, наче тінь, без сил
Пішла за ним сама.
Та генерал і не приняв, –
Слабує, – чуть було.
П’ять день, поки він слабував,
Їй мов п’ять літ пройшло.
На шостий день прийшов він сам
І грізно став казать:
«Княгине, я не вправі вам
Карити й коней датьі
Ні, вас етапом поведуть
З конвоєм...»
Княгиня

Що ж се знов?..
Та так, то й місяці пройдуть
В дорозі!..
Губернатор

Так, з веснов
В Нерчинську станете, коли
Дорога вас не вб’є.
В годину ледве три версти
Закований іде.
На половині дня – пристань,
З заходом дня – нічліг,
А стрів в степах де ураган –
Закопуйсь живо в сніг!
Так, не поспішна се ходьба,
Той впав, тамтой ослаб...
Княгиня

Недобре зрозуміла я,
Що се – той ваш етап?
Губернатор

При варті козаків, з ружжям
Набитим у руках,
Етапом ми злодюг ведем
І каторжних в ланцях.
Вони збиткують, де хто зміг,
Гляди лиш – всі втечуть,
Так ужовками скрутять їх
По парі – і ведуть.
Трудненька путь! Каторжників
П’ятсот туди піде,
А до нерчинських рудників
Третина не дійде:
Дорогою, мов мухи, мруть,
А найбільше взимі...
І вам, княгине, йти в ту путь?
Радніш верніть домів!
Княгиня

О ні, і того ждала я!
Но ви – без серця ви!..
 
 
Чому б відразу не сказать?
Вже йшла би я давно...
Кажіть же партію збирать, –
Іду, мені-бо все одно!

«Ні, ви поїдете сейчас!» –
Старий аж глухо скрикнув враз
І внуривсь до землі.
«Як я вас мучив... боже мій!»
І з віч по тварі по старій
Скотились сльози дві.
«Простіть, що мучив я вас так!
То мучився і сам,
Бо наказ був – запори як
Найтяжчі ставить вам!
І чи ж вам їх не ставив я,
Чи не робив, що міг?
Бог свідок! Та душа моя
Боліла за двоїх...
Тюремним сухарем твердим
І каторжним життям,
Етапним походом важким
І прав усіх взяттям
Я вас старався налякать, –
Не налякались ви!
І хоч би мав я не вдержать
На плечах голови, –
Не можу вже, не хочу вже
Вас довше катувать!
Вас трійка там за три дні довезе!

(Отвираючи двері, кричить.)
Гей! Зараз запрягать!»
1 Пина, або піна – одно з найкращих шпиль­ко­вих дерев, росте в південних краях і досить час­то стрічається в Римі.
2 Сибірський ліс.
Іван Франко1881