|
Якось Мазай розповів у сараї: «В нашім низиннім, болотянім краї Стало б уп’ятеро більш дичини, Якби сітками її не ловили, Якби сільцями її не давили; Хоч би й зайці – постраждали й вони! Тільки напровесні води наринуть, Сотні зайців і без того загинуть. Ні! ще замало! – наскочуть дядьки, І ловлять, і топлять, і б’ють їх кілками. Де в них сумління?.. Якось за дровами В човні я їхав. Чимало з ріки Дров тих у повінь до нас наганяє, Їду, ловлю їх. Вода прибуває. Раптом дивлюсь – на малім острівці Цілою купкою збились зайці. Кожну хвилину вода підкрадалась Ближче і ближче... Під ними лишалось Зо три аршини землі в довжину, Тільки аршин в ширину... Я підпливаю. Зайчата – ні з місць... Вухами плещуть... Узяв я одного, Решті наказ дав: – стрибайте самі! В човен плигнули зайчата, – нічого! Сіли в човні. А вода прибуває – Вже й острівець під водою ізник... .Бачте! – кажу, – я до жартів не звик: Слухайте, зайчики, діда Мазая!» Так з балачками помалу пливем. Он ще зайча – ніби стовпчик над пнем – Лапки схрестивши, зіщуливсь від жаху... Скільки ж ваги там? – узяв бідолаху! Тільки почав працювати веслом – Зирк, під кущем причаїлась зайчиха – Ледве жива, а гладка, як купчиха! Я її взяв та й накрив кожухом – Дуже бо змерзла... Вже вечір надходив. От пропливала повз мене колода. Сидячи й стоячи, й лежачи вряд, Тут рятувалось з десяток зайчат. «Взяв би я вас, та човника шкода!*1 Шкода проте і зайців, і колоди... Я за колоду гаком зачепив, Взяв на причал їх і далі поплив. Що було сміху бабам та малятам, Як пропливли між хатами зайчата: – «Глянь-бо, що робить старий наш Мазай!» Добре, дивись, тільки нас не займай!.. В річці за хутором ми опинились. Тут мої зайчики ніби сказились: Глянуть навколо – на лапки встають, Човен хитають, гребти не дають. Вгледіли берег мої довговухі, Озимину і ліщину, і луки... Впрост я під берег колоду пригнав, Човна причалив – «бувайте!» – сказав... І на весь дух Пішли зайчата! А я їм – у-ух! Мерщій, звірята! Глядіть мені – Тепер тікайте, Та цур, – взимі Не потрапляйте. Націлюсь: бух! І ляжеш... У-у-у-х! Вмить мої сірі побігли щосили, В човнику тільки дві пари лишились. Змерзли та змокли... Так я їх в чувал Взяв та додому собі почвалав. Хворі зайчата на ранок зігрілись, Висохли, виспались, добре наїлись. Я у мішку їх на луки приніс, Витрусив – ух! – і чкурнули у ліс! Я навздогін їм все ту ж приповідку «Взимку мені не стрічайсь!» Я їх не б’ю навесні чи улітку: Хутро погане, – облазить зайча...»
|