|
Раз над вечір зимовий, У мороз чималий, По дорозі стовповій Іде хлопець молодий, Візничок бувалий. Не жене. Булані йдуть Тихою ходою: Не гладка зимова путь – Ями та вибої. Тут з ведмедиком водій В місто диба пішки. Каже хлопцеві: – «Постій! Підвези нас трішки». – Що ти? Звіра у санки?.. «Це, дружок, нічого! Зайву чарку залюбки Піднесу за нього». – Ну, сідайте! – Посадив Бородач ведмедя, Сів і сам, і покотив. Помаленьку Федя. Як на те – стоїть шинок. Три фон кличе Федю. – Почекай ти нас, дружок, – Каже він ведмедю. І пішли. А той ведмідь, Вже старий роками, Лапу лижучи, сидить, Брязка ланцюгами. Час Іде. Нема хлоп’ят. От де вип’ють з лиха! Та за звичкою стоять . Коненята тихо. Ходить холод по кістках, Зовсім звечоріло; Ворухнувся у санках, Засопів Бурмило. Тільки дзвін кругом пішов. Копі – смик щосили! Рявкнув бурий. Стрімголов Коні полетіли. Лунко дзвоник забряжчав, Федя вибігає. Та куди там – не догнав! Сліду вже немає! По дорозі трійка мчить, Мов несамовита. На вибоях кожну мить Звір гарчить сердито, Що аж стогін знявся там: «Гей давай дорогу! Генерал Топтигін сам Їде до барлогу!» Мужика обійме страх, Скрикне перехожий, Як ревне їздець в санках, На потвору схожий! Ну, а коням – бита путь, І не спочивали, Верст п’ятнадцять, як змигнуть. Бідні одмахали. Вже до станції летить Трійка по вибоях. Проїжджаючий сидить Крутить головою – Хоче видерти кільце. Коні стали впору, Сам хазяїн манівцем Вибігає з двору. Бачить – пан сидить – моцак! Ще й ведмежа шуба. Не примітив аж ніяк, .Що з залізом губа. Не подумав дідуган, – Де ж візник мандрує? На всю губу, видно, пан – «Генерал» – міркує. Поспішає шапку знять: «Здравія бажаю! Вам горілочку подать, А. чи може чаю?..» Бачить – той усе сидить, Хоче підступити. Як не схопиться ведмідь! Як ревне, сердитий! Дідуган аж сполотнів. «Господи, помилуй! Сорок років я робив, Скільки стало сили. Не одного між панів Бачив генерала; Ребра зламані, зубів Вибито чимало, А такого між людей і зустріти годі! Генерал, мабуть, оцей По новітній моді!» Позбігались візники, Здивувався кожен. – Що за пан чудний такий? Щось воно негоже! – Надійшло народу – страх! Все село в тривозі. Генерал реве в санках, Як ведмідь в барлозі. Хто злякався і побіг, Хто стоїть для сміху, А хазяїн з-поміж них Виглядає стиха, Генералові кричить: «Просимо до хати!» Звір ізнов як загарчить... Дідуган тікати, З переляку дременув – І не зупинити... Дві години так пробув Генерал сердитий. Тут ямщик у двір прибіг, 3 ним – і повожатий. Врозумив людей усіх Трифон бородатий. І Топтигіна прогнав, Ухопивши дрюка... А хазяїн обізвав Візника: – «Тварюка».
|