|
Ти був суворий, повен юні-вроди, Вмів пристрасті розсудку підкорять. Учив ти жить для слави, для свободи, Але найбільш учив ти умирать. Свідомо світські втіхи, як рукою, Ти відкидав, беріг ти чистоту, Палкому серцю ти не дав спокою; Любив свій край, як жінку, як мету, Свій труд, надії з мрією ясною Йому віддав; і чесні ти серця Йому скоряв. В майбутні звав простори, І світлий рай, і перли для вінця Своїй коханці готував суворій, – Та надто рано твій ударив час І віще з рук перо твоє упало. Який світильник розуму погас! Яке то серце битись перестало! Роки минули, пристрасті вляглись, І високо піднісся ти над нами... Російська земле, плач! але й гордись – З тих пір, як ти стоїш під небесами, Такий ще не народжувався син і в надра ти такого ще не брала: В нім скарби всі душевної краси Поєднані були ще небувало... Природо! та коли б таких людей Не посилала ти ніколи світу, Життя заглухла б нива...
|