IОсінь чудова! Повітря духмяне Втомлені сили твої бадьорить. Крига, мов цукор, що скоро розтане, Ще незміцніла на річці лежить. Там, біля лісу, і втішно, і мило, Виспатись можна – такий супокій! Листя не зблякло іще, не змокріло, Жовте і свіже, мов килим легкий. Осінь чудова! Вночі – прохолода, Ясні, погожії дні... Марень потворних не знає природа! Мохи, купини, болота і пні – В місячнім сяйві усе оживає, Всюду улюблену Русь пізнаю... Мчу я по рейках крізь поле безкрає, Думаю думу свою... IIТатоньку добрий! Навіщо в незнанні Юного Ваню тримать? Краще при місяця дивнім сіянні Правду йому показать. Труд оцей, Ваню, тяжкий був на диво, Він не для сил одного! В світі є цар: він нещадно-жахливий, Голод – імення його. Водить він армії; він кораблями Завжди керує посеред морів, Ходить за плугом, стоїть за плечами Каменярів і ткачів. Він позганяв сюди маси народні. Люди в страшній боротьбі Тут оживили ці нетри безплодні, Смерть ізнайшли тут собі. Прямо доріженька: насипи вузькії, Стовбики, рейки, мости. А по боках усе кісточки руськії... Скільки їх! Ваню, чи знаєш це ти? Чуєш бо, оклики грізні полинули, Тупіт і скрегіт зубів; Тіні на вікна морозні налинули... Що там? То натовп мерців! То вздовж: дороги спішать покалічені, Там пробігають і тут. Чуєш, співають... «У ніч ото місячну Любо нам бачить свій труд! Ми знемагали від спеки, під холодом, Спину зігнувши в дугу, Спали в землянках, боролися з голодом, Мерзли і мокли, терпіли цингу. Нас грабували письменні десятники, Било начальство, давила нужда... Все це стерпіли ми, божії ратники, Діти покірні труда! Браття! Ви наші плоди пожинаєте! Мам же в землі догнивати дано... Все ще нас бідних добром споминаєте, Чи вже забули давно?..» Та не жахайся ти пісні їх дикої! З Волхова, з матінки Волги, з Оки, З різних віддалень держави великої – Це усе браття твої – мужики! Сором лице закривать рукавицею, Ти ж не маленький... Не будь боягуз! Бачиш, знесилений вщент пропасницею, Хворий високий стоїть білорус: Губи безкровні і очі зажурені, Язви на схудлих руках, Ноги опухли, бо завжди занурені В мерзлій воді, і увесь в ковтунах; Ямою груди – на заступ годинами Кожного дня налягали весь вік. Ваню, приглянься до нього, невинного: Важко свій хліб добував чоловік! Не розігнув іще спини горбатої Він і тепер: тупо, мовчки довба, Він механічно брудною лопатою Землю замерзлу руба. Звичку до праці оцю благородную Нам не погано було б перейнять... Благослови ж бо роботу народную І научись мужика поважать. Всюди пишайся своєю вітчизною... Витерпів досить російський народ. Витерпів цю він дорогу залізную – Витерпить все серед чорних негод! Витерпить все – і широку та ясную Сміливо путь прокладе в боротьбі... Жаль тільки – жити в ту пору прекрасную Не доведеться – мені і тобі. IIIРаптом свисток. І у полі безкрайньому Зникла відразу юрба мертвяків. «Бачив я, батеньку, в сні незвичайному, – Баня сказав, – тисяч п’ять мужиків. Руських племен трударі, безземельники... Він мені, батеньку, тихо сказав, Що залізниці – вони будівельники!» А генерал реготав! – Був я у стінах колись Ватікана, По Колізею дві ночі ходив, Бачив у Відні святого Стефана, Що ж бо... народ ваш усе це створив? Як же інакше мені розуміти? Ви вже даруйте за сміх мій їдкий... Чи й Аполон Бельведерський, скажіте, Гірший за горщик нічний? Ось ваш народ – оці терми та бані, Чудо мистецтва – він все сплюндрував! «Я говорю не для вас, а для Вані...» – Та генерал заперечить не дав. – Всі англо-сакси, германці й слов’яни Не будувати майстри – руйнувать! Варвари! Зборище дике і п’яне... Втім, треба Вані увагу віддать; Смерті картиною гріх, щоб ви знали, Серце дитяче бентежить, лякать. Краще б дитині тепер показали Сторону світлу... – IVРадий показать! Працю закінчено в злиднях, у горі; Німець вже рейки чавунні кладе. Мертві у землю закопані; хворі – Всі у землянках; а ось там іде Люд трудовий. До контори з’юрмився... Думи у нього тяжкі, навісні... Кожен підрядчику винен лишився, Стали в копійку прогуляні дні! Все записали десятники в книжку – Хто брав на баню, був хворий, чи як... «Може і є там ще трошечки лишку, Хай уже буде... Хай буде вже так...* В синім каптані – лабазник пихатий, Круглий опецьок, червоний, як мідь, Їде підрядчик по лінії в свято, Їде роботи свої поглядіть. Люд перед ним розступився уклінно... Піт витирає купчина з лиця. Каже, під боки узявшись картинно: «Добре... чого ж... молодця... молодця!.. З богом, по хатах... – я поздоровляю! (Шапки скидайте – коли говорю!) – Бочку робочим вина виставляю І – недоплату дарю! Хтось там «ура» закричав. Підхопили Ще голосніше із краю у край. Вже і десятники бочку котили... Тут би і ледарю тільки подай! Випрягли коней, і люди купчину Враз повезли... Довго шум не змовкав. Що, генерале, утішну картину Я вам тепер змалював?..
|