|
І тут душа журбою оповита. Вітчизни стрів немилий я привіт: Такий і друг, що нас умів любити, . Та загубив десь віру давніх літ. Був вересень, земля моя безкрая Вся під дощем ридала без кінця, За мною птиць летіла чорна зграя, Немовбито вчуваючи мерця! Схвильований і страхом і журбою, Дарма я мрії грізні відганяв; Тим часом ліс з неприязню гіркою Мене холодним листом обкидав, І вітер теж гудів мені в незгоді: Поете ніжний, чом прийшов сюди? Чого від нас ти хочеш? Годі! годі! Ти нам чужий, тут зовсім зайвий ти! І пісню я здаля почув осінню: Хоч і знайома, але все ж гірка, Звучало в пій безсилля і томління, Якась зажура в’яла і терпка. В душі зринало з піснею тією, Усе, про що я мріяти був рад, Прокляв я й серце, що перед борнею Здригнулося – і відійшло назад!..
|