Частина перша. СМЕРТЬ СЕЛЯНИНАIБуланко в заметі загруз по коліна; Дві пари корявих постол Та вкрита ряденцем ялова трунина Стирчать із убогих гринджол. Стара в чималих рукавицях Устала коня підігнать. Крижинки у неї на віях, – Мабуть, від морозу блищать. IIНавиклая думка в піїта Попереду неї біжить: Мов шатою білою вкрита В селі ген хатинка стоїть. В хатинці під полом телятко, На покуті мрець під вікном; Лепечуть дурні ще дрібнятка, Дружина рида над шитвом, – Готує мерцеві, повинно, – Не кидає голки й разу, Як дощ той осінній, невпинно Сльоза доганяє сльозу. IIIТри долі тяжкі колись мала доба: І доленька перша – з рабом одружитись, Друга – бути матір’ю сина-раба, А третя – до смерті рабові коритись; І всі оці долі тяженні лягли На жінку у нашій землі. Вік лйнув за віком – до щастя все билось, Не раз, не два в світі усе поіншйлось, Одну тільки, боже, єси залишив Ти долю сувору селянки... І всі на те згодні, що образ здрібнів Краси огрядної – слов’янки. Чи то вже талан твій такий?! Ти потай, німотно страждала, Боролася в скруті тяжкій, Нікому жалів не звіряла; Але ж ти, дружино німа, Мені шепотнеш їх на вухо. Ти вся – полохнеча сама, Ти вся – віковічная скруха! И твоїм безпросвітним бідам Останок життя я віддам. IVОдначе ми річ про селянку Зняли, аби вам довести, Що образ величний слов’янки Ще можна й донині знайти. Є жінка у нашім народі – Повага та спокій в лиці, І рух лебедячий у ході, Й краса гордовита в оці. Хіба їх сліпий не пізнає, Видющий же скаже в ту ж мить «Пройде – мов те сонце осяє, Погляне – навік ощаститьі» Ідуть вони тею ж тропою, Якою верстає й наш люд; Але ж між убожества й гною До них не влипа якось бруд. Пишає красуня на диво, Рум’яна, струнка, огрядна, У всякім убранні вродлива, У кожній роботі зручна. і голод, і холод – все зносить Без ремства, терпляче вона... Я бачив раз, як вона косить: Що мах – то й копиця одна. Платок їй набакир геть збочив, От-от спадуть коси до п’ят... Якийсь парубійко підскочив, – Їх вгору підкинув на жарт! Важенні, русяві ті коси На перса рум’яні лягли, Укрили їй ніженьки босі, – За ними не видко й землі. Вона відвела їх руками, На парубка очі звела... А вид її гордий, мов з рами, Образою й гнівом пала. У будень не любить пустоти; Зате ж не пізнати її, Як слід працьової турботи Їй усміх зжене на чолі. Такого пак щирого сміху, І пісні, і танця в танку – За гроші не купиш: «Ну, втіха!» Гудуть чоловіки в кутку. В гранні – її вершник не встигне, В біді – помогти не схибне, Коня хоч навзаводи спине І в полум’я просто стрибне! Хороші та білі їй зуби, Немов тії перли блищать, Так пильно ж коралові губи Красу їх від люду таять. Вона усміхається зрідка... Не час їй баляси точить; Не зважиться в неї сусідка Горшка, чаплії попросить; Їй лінощі зовсім не милі, Не шкода старців-гультіпак... Лежить на ній розуму, сили І праці великої знак. У неї нехибне дізнання, Що з праці рятуночку жди, І праця їй зносить надбання: Сім’я не бідує в нужді, Бо завжди в них теплая хата, Хліб – сонце, смачний сирівець, Здорові і ситі хлоп’ята, Й про свято є теж буханець. До церкви іде молодиця Попереду всеї сім’ї, Дворічна дочка повнолиця Припала до лона її. Рядком шестилітнього сина Веде сама в сукні святній... І дблюбу всім ця картина, Для кого наш люд дорогий. VІ ти пак красою світила, Гнучка була й сильна в стану, Так горенько ж, лихо зломило Покійного Прокла жону! Ти горда, ти плакать не хочеш; Але ж трунове полотно Дрібними ти мимохіть росиш, Його шиючи похіпнб. З вій довгих сльоза сльозу гонить На руки проворні твої... Так колос без шелесту ронить Достиглії зерна свої... VIНа цвинтарі, геть за хатами, Де хуга лютує і гра З підбитими вітром хрестами, Місцину дідусь вибіра; Втомився, робота тяжка, Тут трібна теж знала рука, – Щоб з шляху був хрест на прикметі, Щоб сонечко грало кругом... Стримлять йому ноги в заметі, В руках його заступ і лом. Від інею шапка аж сяє, З морозу у сріблі весь ус; Стоїть нерухомо й гадає На згірку високім дідусь. Надумавсь. Хрестом починає, Де буде він яму копать, На себе хреста покладає И ну заступом сніг відкидать. Тут способи іншії мались, Бо цвинтар не те, що рілля: Із сйігу хрести викладались, Хрестами лягала земля. Зігнувши старечую спину, Дід довго зусильно копав, І мерзлу, поламану глину Сніжок незабаром встилав. Ворона до нього злетіла, Потикала дзьобом, пройшлась... Земля, мов залізо, дзвеніла, Ворона з нігйчем знялась... Уже й домовина готова. «Гадав я цю яму копать? – (В старого зірвалося слово) – Чи Проклові б тут спочивать? Не Проклові б!»... Дід оступився, Із рук йому вислизнув лом І в білу ту яму звалився... Дідусь його витяг з трудом... Пішов... по шляху шкандибає... Туман усе небо встила... Немов цілий світ помирає: Сніг сипле, затйша і мла... VIIВ байраці, де плинула річка, Дідусь свою бабу нагнав Й спитався в старенької знишка: «Чи добру труну обібрав?» На це запитання старого Вуста шепонули: «Нічого!» – І знову понишкли вони; Гринджоли так тихо склизили, Немовби втікали могили, Неначеб боялись труни... Оселя ще здалі й не мрілась, А зблизьку вогонь миготить; Бабуся із ляку хрестилась... Кінь вдарився набік... в ту ж мить – Оброслий увесь бородою, Без шапки, босоніж, з кийком, Зненацька з’явився марою Їм давній знайомий Пахом. Він був у сорочці додільній, Ланцюг з-попід неї дзвонив; Спинився мерщій божевільний, Об землю кийком попобив, Промовив щось з жалю та болю й сказав: «Це не лихо – нудьга! На вас поробив він уволю, Прийшла пак і ваша черга! Труну ненька сину купила, А батенько яму копав; Жона ж покривало пошила – Всім разом вам праці завдав!» Пробуркнув іще щось... а далі Крутнувсь і повіявсь навдалі: Бряжчали сумне ланцюги, Голісінькі литки блищали И писавсь слід босої ноги... VIIIЛишили труну біля хати; Задутлих Марусю й Грицька Звели до сусідоньки спати Та й ну споряджати синка. Поважно, суворо і тьмяно Чинилася справа сумна: Залишнього слова не дано, Сльоза не змигнула й одна. Втомивсь ти з життя працьового И заснув, поробивши землі! Лежить він, байдужий до всього, На білім дубовім столі; Лежить нерухомий, холодний, І свічка горить в головах, Лежить у сорочці плоскбнній, В нових личанйх постолах. Покладені руки подвійне, Мозолі від праці і мук... Хороше обличчя спокійне, Густа борода аж до рук... IXПоки мертвяка споряджали, Навіть не зітхнули самі, І тільки-но очі ховали У діл бідолахи німі. Аж ось уже скінчено діло, Нема чого критись з плачем, І що на душі наболіло – В словах полилося дощем. Не буйні по степу гуляють, Не бучні гудуть весілля, – По Проклові кревні ридають, По Проклові тужить сім’я: «Голубонько наш сизокрилий! Куди ж ти від нас полинув? По вроді, по зросту, по силі Ніхто тобі врівень не був. Ох, був ти родимцям порадник, На ниві робітником мавсь; Був гостям привітник, упадник, У жінці, у дітках кохавсь... Що ж мало гуляв ти по світу? За віщо ти нас одцуравсь? Обмислив ти мислоньку скриту, З сирою землею збратавсь! Обмислив, – а нас сиротйми Лишив на поталу бідам; Тепер не водою – сльозами Палкими вмиватися нам! Умре твоя ненька по тузі, Та й батько недовго стрива; Як липа без верху у лузі, Так в хаті без мужа вдова. Не жаль тобі бідної жінки І діток не шкода... Вставай! З своєї закревної нивки Під осінь збереш урожай! Поруш-бо, коханий, плечима, Шовком-кучерями тріпни, Поглянь, як орел той, очима, Солодкі вуста одімкни! На радощах ми б наварили І меду, і пива мерщій, За стіл би тебе посадили – Зволяйся, жаданий, рідний! А сами б насупроти стали – Питима надіє сім’ї! Очей би з тебе не здіймали, Ловили б всі речі твої...» XНа це голосіння-розмову Надходив сусідоньок ряд; До образа всяк клав воскову, Бив в землю поклона і знову Вертавсь собі нишком назад. Раз по раз та смутна гостина Змінялась... аж ось і кінець. Вечеряти сіла родина – Капусту й черствий сирівець... Дід влади над кволим серденьком Тій марній журбі не давав: Підсівши до світла близенько, Старі постоли вій латав. Зітхаючи голосно, важко, На печі бабуся лягла, А бідна вдовиця Одарка Провідати діток пішла. Цілісеньку ніч біля свічки Читав над покійним дячок, За ним тільки сумно з-під пічки Виводив цвіркун голосок. XIХурдига ревла безустанку Та снігом ліпила вікно, І сонце мов крилось в серпанку, Бо свідком було того ранку Сумної картини воно. Буланий в гринджолах бік тину Господаря сумно тривав; Без зайвого плачу й помину Труну люд на санки поклав. «Ну, з богом, буланко! Рушай-но! Натягуй міцніше гужії Служив ти господарю славно, – В останній разок послужи... В торговім селі Чистополі Купив він тебе сосунцем, І викохавсь ти на роздолі, Та й став таки добрим конем. Упадливо ти з господарем Святий хліб на зимоньку дбав, Давався й дитині з отари, А діло добряче держав. Як в полі ж роботи кінчались И мороз його сковував в лід, – З господарем ви виряджались З повітки до валки підвід. І там знавав лиха чимало: Вагу тарабанив в санках, У хугу страшенну траплялось Не раз загубити і шлях. Від пуг на боках твоїх бідних Карбіж не єдиний лежить; Зате ж по подвір’ях заїзних Вівса наїдався ти всить. Чував у пилипівські ночі Метелиці стогін сумний, І звірячі сяйла – не очі – Вбачав в гущині лісовій; Спочатку тремтів ти од жаху, А далі – й страху вже нема! Так, бачся, господар дав маху – И його долягла та зима!» XIIРаз випало в сніжнім забої йому на всю ніч залягти, А потім з остуди лихої Ще три дні в гарячці іти; В речений час хуру пригнати Хапався небіжчик, либонь; Пригнав, повернувся до хати Без гласу, а тіло – вогонь. Матуся стара його вмила Водою з сьоми веретін, У лазню гарячу зводила, Так ні, – не очунює він! Тоді знахарок поскликали – І поять, і шепчуть... а тут Все гірше... його протягали Три рази крізь кінський хомут. Топили коханого в проруб, Під сідало клали й війє – Всьому він корився, як голуб, Та дарма – не їсть і не п’є! Іще положить під ведмедя, Аби той кістки розім’яв, Ходак сергачівський Нехтедя – Що трапивсь – пораду давав. Одарка ж, дружина слабого, Прогнала порадника пріч: Ще спробувать ліку другого Замислила бідна: і в ніч Пішла в монастир на болоні (Три милі він був од села), Де там у чудовній іконі Цілющая сила була. Пішла, повернулась з святою – Так хворий без гласу вже був, Причащений, вбраний до столу; Побачив він жінку, зітхнув Та й вмер... XIII...Гей, буланко, рушай-но! Натягуй міцніше гужі! Служив ти господарю славно, В останній разок послужи! Гудуть уже дзвони знавдалі, Попи там тривають... ну, їдь!.. Прибиті з журби та з печалі, йшли мати з старим поперідь. Сирітки рядком коло татка Сиділи – ніхто не рида; А поруч, ведучи буланка, Їх ненька, нещасна, бліда, Плелася... запали їй очі, І був не біліший від щок На ній той смутковий, жіночий Із білої хусти платок. За нею сусідів, сусідок Плуганивсь рядочок рідкий; Міркують, що ніби сиріток Талан тепер буде тяжкйй, Одарці роботи прибуде, Що ждуть її злидні та нуд. «Жаліти вже нікому буде!» – На тім увесь згодився люд. XIVЯк водиться, в яму спустили, Насипали горбик з землі; Поплакали всі, потужили, Сімейку жалем наділили, Завдали мерцеві хвали. І сам голова Йван Степанич З бабами в півгласа загув: «Покій тобі, Прокл Севастьянич! Сказав. – Добросердий ти був. Жив чесно, а надто у строки, – Вже як тебе бог захищав, – Платив пану чинші, оброки И податки в казну постачав!» Не стало тут слів йому в річі, Промимрив він щось і додав: «Ох! Ось які дні чоловічі!» – Та й шапку на голову взяв. «Зваливсь... а був дужий на диво!.. Шкода! Не мине і наш брат!» Ще раз похрестившись поштиво, Усі повернули до хат. Високий, німий, скам’янілий, Без шапки, весь сивий, блідий, Мов пам’ятник з мармуру білий, Стояв на могилі старий. А потім, узявши лопату, Журливо почав бородач Утоптувать синові хату, Під стогін старої та плач. Як, кинувши ж сокола-друга, В село дід з старою входжав: «Чи ба! Як хитає їх туга, – Мов п’яних!» – народ промовляв. XVОдарка ж вернулася тихо Додому-діток накормить... А в хаті ж, як в льосі! Ох, лихо! Хапається піч затопить; Під припічок – зирк! – ні цурпалка! Замислилась мати німа: Сиріток покинути жалко, Часу й приголубить нема, То й вибачать діти на ласці. Звела їх до хати чиїсь Та зараз на тім же буланці По дрова й поїхала в ліс... Частина друга. ВОЄВОДА МОРОЗXVIМорозяно. Сяють пологи срібляні, Бори бовваніють кругом; Буланко ні вільно, ні тюпки плуганить, Душі не зустрінеш шляхом. Як тихо та чутко! З села якийсь голос Долинув, і в усі дзвенить; У лісі на корінь насунувся полоз, Аж в серці неначе рипить. Навколо площина, що й зглянуть несила, Немов в діамантах горить... Одарчині очі сльоза стуманила, – Повинно, їх сонце сліпить. XVIIНа полі ж то тихо, а в лісі Ще тихше і ніби ясніш; Щодалі – дерева грубіші, І тіні щодалі – довгіш. Дерева, і сонце, і тіні, І мертвий, німий супокій... Аж ось! Розляглось голосіння Та стогін болячий, тяжкий! Одарку подужало горе – І ліс безуважно чував, Як лихо лилось необоре, Як голос тремтів і лунав; І сонце холодне, недруже, Мов жовтеє око сови, Дивилося з неба байдуже На муки-ридання вдови. І скільки тих струн увірвалось На серці нещаснім людськім, – Довіку захованим сталось У борі безлюднім, глухім. І тугу вдови-бідолахи, Матусі сиріток-дрібнят, Підслухали вільні лиш птахи, Та й досі від миру таять! XVIIIНе псяр по діброві гукає, Не греблі ламає вода, – Наплакавшись вволю, рубає То дрова вдова молода. Руба та склад а на гринджоли Коли б їх хутчій нарубать; Навряд а чи й чує з недолі, Як сльози невпинно біжать. Оце на сніг білий скрапнеться Із вій яка-небудь одна, До самого долу проб’ється І ямку протопить до дна. Другу на березину зроне, І дивишся – миттю вона В перлину ясну захолоне – І біла, і кругла, й міцна. А інша на оці засяє, Струмком по щоці побіжить, І сонце в ній променем грає... Упоратись Дарка спішить. Рубає, рубає, рубає, Не чує, як холод зціпля, Одно – про дружину гадає, І кличе, і з ним розмовля. XIX«Голубонько! Нашу красуньку В танок, на весняних святках, Візьмуть знов дівчата Маруньку И хитатимуть знов на руках! Стануть хитати, Вгору кидати І трусити так, Як молотять мак1. Наче маківочка гожа, Буде Маруся літать, Вся зчервоніє, як рожа, Стануть очиці палать; Буде ніжками махати, Дзвінко сміятись... самі Ми на її любуватись Будемо, соколе мій!.. XXВмер, не дожив свого віку, Вмер – і зарито в землі! Як навесні чоловіку Любо у полі, в селі! Сонечко ясне палає, Всі поживляє краси; Нивка на рало триває, Травка прохає коси. Рано, бездольна, я встала, Ріски у роті не мала, В плуг запрягла я коня, Нивку до смерку орала, Косу ніч цілу клепала, Стала косити до дня. Міцно ви, ніженьки, стійте, Рученьки білі, не нийте: Треба самій працювать! В полі ж самісінькій трудно, В полі самісінькій нудно, – Буду коханого звать: «Глянь, чи я добре зорала? Глянь, чи сухим я зіклала Сіно в круглесенький стіг? Всю сіножать без привала Я на граблях спочивала... Чом мені ти не споміг? Хто ж до пуття довести мене схоче? Нікому діло поправить жіноче... XXIВ ліс почали вже товар виганяти, Стали розкішні жита красувати – Дав нам поліття господь, – Ниньки по груди жита чоловіку, Дав нам поліття господь!.. Та не продовжив тобі тільки віку, – Хоч-не-хоч в поле сама вже виходь!.. Овід гуде, уїдає, Згага пекельна в’ялить; Сонечко серп напікає, Сонечко очі сліпить; Палить у голову, в плечі, В ноги, у руки пече; З жита, немовбито з печі, Так і пашить гаряче; Спиноньку страх натруджала, Рученьки, ніжки болять; Жовті, червоні кружала Перед очима стоять... Жни, дожинай похутчіше, Бачиш, вже пада зерно... Вкупі б робить охітніше, Вкупі б не так забарно... XXIIОх, справедливий був, ненько, Сон перед спасом мені!.. В південь заснула саменька Я із серпом на стерні; Бачу, мене оступає Війська ворожого тьма, Грізно руками махає, Грізно очима пройма. Кинулась я було в ноги, Та вже несила тікать; Стала прохати спомоги, Стала я вголос кричать. Чую – земля затрусилась, Зілля кивають, тремтять... Перша матуся з’явилась, Дітки за нею біжать; Вже без погоди не здвине В полі вітряк своїх крил; Брат підійде та й спочине, Свекір плуганить, як віл. Всі приплелись, посходжали, Тільки дружини мого Очі мої не вбачали... Стала я кликать його: «Бачиш, – мене оступає Війська ворожого тьма, Грізно руками махає, Грізно очима пройма! Що ж ти не йдеш боронити?..» Господи! Щезло куди ти? Що це зі мною було?! Жадного війська немає, Геть навкруги – ні ноги... То не лихі вороги, – Жито кругом облягає, Буйні колосся, рясні Світ заступають мені! Гнуться, мов золотом сяють, Руки лискочуть і вид, Сами солому під серп нахиляють – Більш їм стояти не слід! Жати я стала хутенько; Жну, а на шию мою Сиплються зерна буйненькі, Ніби під грядом стою! Ох, моя матінко, за ніч Випаде зерно усе... Де ж ти мій. Прокл Севастьянич? Чом тебе бог не несе? Сон справедливий був, ненько, – Жатиму, бідна, саменька! Жатиму все без дружини, Буду сніп міцно крутить, Буду раз по раз сльозини В сніп загорьований лить... Ох, не перлисті, не срібні Сльози пекучі вдови; Нащо ж ви богу потрібні, Нащо здались йому ви?.. XXIIIДовгі зимові ті ночі – Спатоньки нудно самій; Аби не плакали очі, Буду я ткати хутчій. Витчу полотен багато, Добрих, тонких скатертин; Дасть бог, діжду-таки свята – Виросте сокіл мій син; Буде на цілу країну Красень між всіх парубків; Висватать сину дівчйну Вирядим чесних сватів... Кучері красеню Грицю Я розчесала гаразд... В білім, хорошім обличчю Кров молодечая гра... Ну, та до пари й подружжя, Наче рожевий листок... Встань – уже час, милий друже, Благословити діток! Дня цього ждали, як свята: Як то раділи колись, Аж усміхалася й хата, Що став ходити наш Гриць. Цілу ту нічку зимову Ми не стуляли очей, Все вели тиху розмову: Як то Гриць дійде людей, Як його будем женити, Як ми надбаєм всього... От таки, бога хвалити, Ми і діждали того. Грає троїста музика. Бубон гуде на селі; Треба позвать чоловіка – Стрінути поїзд здалі: Кралю веде білолицю Сокіл, не сокіл – жених! Сип же ти жито-пшеницю, Геть обсипай молодих!» XXIVВ бір на смачне пасовище Гбйдар овечок жене; В борі ж чатує вовчище – Певно, чиюсь-то хапне? Чорні та темряві хмари Звисли над нашим селом, Блискавка блисне і вдарить В хату чиюсь-то притьмом! Чутка недобра підкралась, Ходить між людом кругом: Парубкам воля урвалась – Швидко некрутський прийом! Гриць одинак в нас та й годі: Діток всіх – донька та син... Тільки наш староста, злодій, Щоб не підвів під аршин?.. Скаже: «Так хоче громада!..» Згине навіки наш син... Де ж твоя, друже, порада? Ти б захистив нас один! Ох, ти не встанеш, мій друже! Зціпились руки байдуже, Очі склепились твої, – Вік сиротіти сім’ї!.. XXVЧи ж не благала я матір престольну? Чи ж я ледача була? Ніччю сама по ікону чудовну Я не злякалась – пішла; Вітер гуде, намітає замети, А хоч би місяць з-за хмар! Глянеш на небо, – погані прикмети: Ряд домовин ніби й мар... Чи ж не впадала за ним, моїм голубом, Чи пожаліла чого? Я і признатись йому мала соромом, Як я кохала його! Зірки блиснуть і осяють цю темряву, Та не осяють думок! Зайчик ген рушив по впалому дереву... Стій, не біжи на шляшок! Ні, проминув, побіг пріч, хвала богові... В північ насунула мла; Чую – по цілому темному борові Сила нечиста пішла. Виє, голосить, десь квилить... не руш мене! Зникни і щезни мерщій! Я несу горенько-лихо натруджене Діві пречистій святій! Коні іржуть, звір реве по глушовинам, Вслід мов погоня яка! Гей, не чіпайте! Бо дорого стоїть нам Наша копійка гірка! * * *Літо було він проробить цілісеньке, Зиму всю в краї чужім; Я ж сама дома всі ночі довгісенькі Лину гадками за ним. Їде він, мерзне, голодний, натруджений; Я, знай, сиджу та пряду; Наче той шлях його, довгий, зануджений, – Нитку без краю веду. Гра веретено, із пучок спускається, Аж на долівці скака... Прокіл мій десь по заметах путляється; А як дорога тяжка И мажа з вагою, – жаліє худібоньки, – Сам себе в віз припряга... Так-то працюючи з ранку до ніченьки, Ми і придбали шага!.. Господи! Будь милосердим до бідного, Зглянься на нашу сім’ю! Все, що зібрали ми срібного й мідного, Все тобі, боже, даюі XXVIВже я й облісок минаю; Стежки в заметах не знать: Біло геть з краю до краю... Ледве що стало світать. Зірка блискуча, хороша Впала з небесних верхів, – Знати, то воленька божа, Певно, господь її змів... Глянула я й заніміла Аж похололо чоло: Все пригадати хотіла, Що мені в думку зайшло, В той час, як зірка зникала В темряві страшній, сумній?.. Так, тепер все пригадала: Думала, соколе мій, Що не застану й живого... Мати Ісуса Христа! Чим прогнівила я бога? Крий мене, діво свята! Знов я побігла невтомно... Сила-то в нього яка! Може, ікона чудовна З ліжка зведе мертвяка? Ох, аби ласка господня, Бог не попустить сиріт... «Ось мур і брама церковна! Тінь моя аж до воріт Вже досяга головою. Впала навколюшки я, Зирк, – а вгорі наді мною Хрест суто злотий сія; Зверху ж на баньку хрестову Сів лиховісник той – крюк... В грудях так стислося знову, Що не зняла я і рук! XXVIIДовго мене забарили – Саме того ж таки дня Черниці сестру хоронили. Вутреню слухала я. Тихо чернички ходжали, – Чорний на всіх був одіг, Тільки небіжка лежала В білім убранні, як сніг. Спить молода, супокійна, Знає, що буде в раю... Поцілувала і я, гріходійна, В білу рученьку твою!1 Пильно їй в личко дивилась: Краща, молодша за всіх, Ніби голубонька біла Проміж голубок простих. Чорне вкривало аж долі, Чотки на пальцях святі, Вінчик кунштовий на чолі, – Тихі так янголи ті! Мов же святими вустами Богові слово за нас, Аби з дрібними дітками Вік мій бездольний не згас! Сестри черниченьки сами Несли на плечах труну І з голосінням-сльозами В яму спустили тісну. XXVIIIРушили з чином пречистую діву, Стали черниці співати журливу, Били чолом до землі. Скільки ж то шани було їй повсюди, Кидали працю зануджені люди, Всі проводжали її! Хворих до неї носили й незрячих... Знаю, царице! Ти сльози болячі Втерла кільком на очах... Нам тільки ласки ти дать не зволяла... Господи! Кільки я дров нарубала, Чи й довезу на санках?..» XXIXСкінчивши це звикле їй діло, На санки зіклала дрова, За віжки взялась і хотіла Додому вертатись вдова. Та знов загадалась над лихом, Сокиру невмисно взяла І, слізьми ридаючи тихо, Під сосну високу пішла. Заледве ступає ногами, – Втомив її плач той тяжкий: Так лихо стихає часами В страшний та німий супокій! Під сосною стала – чи й дише, – Без думи, без стогону й сльоз. У лісі мертвячая тиша, Надвечір міцніша мороз. XXXНе буря над лісом шумує, Не з гір то клекоче вода, – Мороз-воєвода пильнує І панства свої огляда. Вбача, чи гаразд хуртовини У лісі стежки замели, Чи долі нема де ялини, Нема де без снігу землі? Чи пишно всі сосни прибрались? Яка на дубах тих краса? Чи міцно у кригу скувались Великі й маненькі плеса? Іде – по деревах ступає, Лущить по замерзлій воді; А сонце сліпуче аж грає В кудлатій його бороді. Усюди шляхи чарівному... От зблизився він до вдови – І вмить зупинивсь нерухомо Над нею поверх голови! Осівши на сосну стрільчату, Віночком став бить по вершку І сам-но до себе завзяту Завів якусь пісню хвастку. XXXI«Пригляньсь на мою, серце, вроду: Який воєвода Мороз! Такої краси й сили зроду Вбачати тобі не прийшлось! Сніги, хуртовини й тумани Морозові завжди слушні, Піду на моря-океани – Палаци повстануть ясні. Замислю – і річку чималу Сховаю я миттю під льод, Містки побудую з кришталу, Яких не збудує народ. Де вільні, широкі, погожі Недавно ще води текли, – Там ниньки уже перехожі І хури з вагою пішли. Люблю по глибоких могилах У паморозь мертвих вбірать; Морозити кров кому в жилах, Чи мозок у чолі стискать. На лихо, на страх лиходію, Як їде він верхи у ніч, Таку лускотню заподію, Що рад би він зникнути пріч! Баби, боячись вовкулаків, Тікають додому хутчіш; Але ж тих п’яниць-гультіпаків Дурити іще веселіш: Без крейди всю пику збілую, А ніс запалає вогнем, І бороду так пришрубую До віжок – хоч тни ти ножем! За всіх багатіший я в світі, – Мого не злічити добра: У перли, срібло, в самоцвіти Сестра моє царство вбира. Ходи в моє царство зі мною, – Ти будеш царицею пак! Гаразд попануєм зимою, А літом спочинемо всмак. Ходи, приголублю, пригрію, Палац тобі дам не один!» – * І став їй махати на шию Мороз булавою з крижин. XXXII«Чи тепло тобі, молодице?» – З високої сосни кричить. «Еге ж!» – одрікає вдовиця, Сама ж вся дубіє, тремтить. Ще нижче спустивсь морозенько, Махнув булавою ще раз, Шепоче ласкаво, тихенько: «Чи тепло пак?» – «Тепло, гаразд!» «Гаразд», – а сама все дубіє. Торкнувсь морозенько блідий, У вид різким духом їй віє И голкй гострожалі, знай, сіє, На неї з срібла-бороди. І ось край її опинився: «Чи тепло, – промовив, – тобі?» І Проколом вмить їй з’явився Та й став цілувати її. У шию, в вуста та у вічі Її чарівник цілував, І їй ті закохані річі, Що милий про шлюб, – шепотав. Так стало їй радісно, мило, Так солодко шепіт наліг, Що й очі Одарка стулила, й сокиру впустила до ніг. І лагідний усміх німіє В вдови на блідих вустоньках; Мов борошном, спушено вії, А брови у срібних скалках... XXXIIIБлискучим морозом окрита, Стоїть вона, дубне навік, І сниться гаряче їй літо, – Не звезене жито ще в тік, А зжате, – вільніше їм стало! Возили селяни снопи, А Дарка картоплю копала Таки край тієї ж тропи. Робила й свекруха старенька На діток; а тут на мішках Сиділа Маруся гарненька І моркву тримала в руках. Віз повний рипить, над’їжджає, – Буланко заржав до своїх, І широко Прокіл ступає За возом снопів золотих. «Магайбі! А де ж мій Грицюня?» Їм батько сказав, ідучи. «В горосі», – озвалась бабуня. «Ей, Грицю!» – гукнув він мерщі И на небо зирнув: «Вже не рано! Напиться б, бо згага...» Встає Його господиня кохана, З барилка води подає. Тим часом і Гриць обізвався: Оплутаний чисто в’ючем, Жвавенький хлопчина здавався Котючим зеленим кущем. «Біжить, лопотить мій стрибалко, Горить під ногами трава!» Грицько увесь чорний, як галка, Білява лишень голова. Опукою котить жвавенько, На шиї горох хомутом... Попоштував бабу він, неньку, Сестру, – так і ниже в’юном! Погладила мати хлоп’ятка, І батько за щоку вщипнув; Тим часом не гаявсь Буланко: Він шию тягнув та тягнув, Допався – й, оскаливши зуби, Смакує горохом, щипа І в добрі, м’якесенькі губи Грицюнине вухо хапа... XXXIVМаруся до батька озвалась: «Візьми мене, тату! Тривай!» Скакнула з мішків та й упала; Підняв її батько: «Гай, гайї Не плач, – не скалічила спину! Не треба плаксійок мені, Ти, жінко, такого хлопчину Іще приведи на весні! Дивися ж!» Жона зчервоніла: «Та буде тобі й одного!» (А вже щось під серцем носила...) «Та ну-бо, Марусю, чого Ти плачеш? Утри свої сльози, Мерщій на ту ніжку ступи!» І батько, підвівшись на возі, Її підсадив на снопи. А Гриць наче тут уродився, Схопився й собі за рубель; І віз, риплячи, покотився, Помежи рясних конопель. Знялася горобчиків сила, Шугнула густим табунком... І довго Одарка зорила, Закрившись від сонця платком, Як з татом діткй наближались До хати, де слався димок, І їй з-за снопів усміхались Червоні обличчя діток... От пісня луна на роздолі! Дзвінкий голосок у співця... Остатнії одсліди болю Позникли в Одарки з лиця; Душа полетіла боляче Туди, де той спів голосний... Немає над пісню ту краще, Яку ми чуваємо в сні! Об чім вона – бог її знає, І слів ти її не питай; Але ж вона серце стишає, На душу навіює рай. В тій пісні є пестощі, й ласки, И кохання – без краю-кінця... Застигла й не сходить в Одарки Щаслива ухмилка з лиця. XXXVЯкою б ціною не сталось Селянці моїй заніміть, – Байдуже: вона усміхалась; Нема що за нею жаліть. Ніде пак спокою такого Любого не знайдемо ми, Як в лісі безмовім, облогім, Під небом холодним зими. Ніде так гаразд на слободі Не дихати хворим грудям... І якщо нам жити вже годі, То краще спокоїтись там. XXXVIНі гуку! Душа замірає, І горе і щастя стиха, І чуєш ти, як огортає Тебе ота тиша глуха. Ні гуку! І бачиш ти синій Край неба, та сонце, та ліс, В сріблястий одягнений іній, Що пухом химерно обвис; І тягне тебе якась сила В таємну його глибочінь... Аж ось угорі зашамтіло, – То білка з соснових вершин, Скакнувши, шмат снігу звалила – В Одарки він звис на спині; Одарка ж стояла й дубіла В якімсь зачарованім сні...
1 Дитяча гулянка.
|