|
Присвячую моїй сестрі Анні Олексіївні Ти закинула, сестро моя, Що я з музою знов роздружився, Що турботам кипучого дня І забавам його підкорився. Між буденних докучливих чвар Тільки муза мене чарувала. Та бог зна, чи не згаснув той дар, Що дружив мене з нею, бувало? Лиш не брат іще людям поет, І хистка його стежка тернова. Я життя не боявся тенет, Не пекло мене наклепу слово; Та я знав, чиє серце тужне Надривалося в мороці ночі, Де оплакали гірко ночами мене Тайним болем роз’ятрені очі. І тому вони мимо пройшли, Ті, на мене нахмарені грози, – Бо таємні молитви і сльози Цю смертельну стрілу відвели. Час минув – я втомився, знеміг... Хай не був я бійцем, але щиро І багато зробити я міг, Непогасну плекаючи віру. А тепер – вже й кінець мій прийшов... Не за тим же рушати в дорогу, Щоб у серці любимому знов Невмирущу збудити тривогу... Не всміхається муза мені. Я і сам неохоче співаю... Лиш тобі ці останні пісні, Я для тебе одної складаю. Та не буде цей спів веселіш, Жаром слова й на мить не зогріє, Бо на серці у мене темніш, І в майбутнім моя безнадія. Буря виє в саду, буря ломиться в дім. Я боюсь, щоб вона не зломила Дуб, посаджений батьком моїм, І вербу ту, що матір садила, Ту вербу, пам’ятаєш, що ти З нами, сестро, у думці зв’язала, На якій пожовтіли листи В ніч, як мати моя умирала... І тремтить, і рябіє вікно. Чуєш! град за ним падає й скаче! Милий друже, ти знаєш давно – Тут саме лиш каміння не плаче. Частина перша. СМЕРТЬ СЕЛЯНИНАIСавраско в заметі загруз по коліна – Чотири ноги в личаках Та краєм соснова нова домовина Стирчать на убогих санках. Бабуня в цупких рукавицях Савраска зійшла підганять. На віях бурулька іскриться, – З морозу, так треба гадать. IIПоетова звична уява Попереду хутко летить. У білий закутана саван, Хатина під снігом стоїть. В хатині – теля біля печі, Покійник лежить край вікна, Шумить нерозумна малеча, Тихенько ридає жона. Зшиваючи хутко дружині На саван шматки полотна, Мов дощ той у ночі осінні, Неголосно плаче вона. IIIТри долі нелюдські плекала судьба. Що перша та доля – з рабом одружитись, І друга – стать матір’ю сина раба, А третя – до гроба рабові коритись. І всі оці долі нелюдські лягли На жінку моєї землі. Минали віки – людям щастя ввижалось, Не раз і не два все у світі змінялось: Одне, лиш одне бог забув – не змінив Суворої долі селянки. Ми згодні, що тип той прадавній здрібнів Стрункої мідної слов’янки. Ти, жертва тяжкої судьби, Незримо і глухо страждала, Та світові ні боротьби, Ні болів гірких не звіряла. Ти скажеш їх, друже, мені! Зі мною ти здавна знайома. Ти вся – мов той біль в давнині, . Ти – мука одвічна і втома! Той серце живе загубив, Хто сліз над тобою не лив! IVПроте, ми про нашу селянку Цю мову зняли, щоб сказать, Що гарну і дужу слов’янку Ще можна у нас відшукать. Жінки є в російськім народі, З поважною строгістю лиць, Із рухами гордої вроди, З ходою і зором цариць. Їх тільки сліпий не примітить, А зрячий – промовить з вогнем: «Пройде – ніби сонцем освітить! Погляне – дарує рублем!» Одна їм та сама дорога, Якою народ наш іде, Та ця обстановка убога Немов не бруднить їх. Цвіте Красуня, всім людям на диво, Рум’яна, висока, струнка, В усякій одежі красива, В усякій роботі метка. І голод, і холод – все зносить, На сльози і скаргу скупа. Я бачив, як луг вона косить: Що помах – готова копа! Осунулась біла хустина, От коси розсипляться їй; Якийсь приловчився хлопчина І коси підкинув, спритний! Важкі ті русявії коси По грудях смуглявих повзуть, До ніг доторкаються босих, Поглянуть на світ не дають. Вона відвела їх руками, Уся зашарілась на мить. Лице, мов із пишної рами; Од сорому й гніву горить... У будень не їй спочивати. Зате вам її не впізнать, Як усмішка зітре на свято З обличчя роботи печать. Такого веселого сміху І співів таких і танків За гроші не купиш. – «Утіха!* Лиш чути поміж мужиків. У грі її кінний не спинить, Найтяжчу біду одведе: Коня на скаку вона спинить, У полум’я мовчки зайде! Блискучії рівнії зуби, Мов перла, блищать на виду, Суворо затиснуті губи Красу бережуть молоду. Вона посміхається рідко, Не їй баляндраси плести, Боїться до неї сусідка Горнятко позичить зайти. бридка їй жебрачка убога – Дарма без роботи гулять! І є у ній впевненість строга, Великої сили печать. Вона собі втямила свято, Що весь порятунок в труді, І труд їй надійна заплата: Родина не б’ється в нужді. Завжди у них затишна хата, Хліб спечений, добрий квасок, Здорові і ситі малята, Про свято є зайвий шматок. До церкви іде молодиця Поперед всієї сім’ї: Дворічна сидить, як годиться, Дитина на грудях її; Рядком шестирічного сина Усміхнена мати веде... Хто любить народ, той картину Оцю не забуде ніде! VІ ти здивувала красою, І гарна була і міцна, Та впала гроза над тобою, Померлого Прокла жона! Ти горда – і плакать не хочеш, Та мовчки той холст гробовий Слізьми мимоволі ти мочиш, Ладнаючи саван міцний. Сльоза за сльозою спливає На руки умілі твої. Так колос важкий осипає Достиглії зерна свої... VIВ селі за чотири версти Край церкви, де хуга хитає Похилені вітром хрести, Місцину старий обирає; Втомився він, праця важка, Тут вмілість потрібна метка, – Щоб хрест було видно з дороги, Щоб сонечко грало кругом. В снігу до колін його ноги, В руках його заступ і лом! Вся в інеї шапка на ньому, Морозом взялась борода. На пагорбі ставши крутому, У роздумі дід погляда. Наважився. Навхрест позначив, Де буде могилу копать, І став, похрестившись, терпляче Лопатою сніг розгрібать. Інакше до праці він брався, Бо ж цвинтар не те, що поля І! Хрестами тут сніг відкидався, Хрестами лягала земля. Зігнувши натруджену спину. Він довго і пильно копав, І жовтую мерзлую глину Відразу сніжок присипав. Ворона до нього злетіла, Подзьобала носом, пройшлась: Земля, мов залізо, дзвеніла – Ворона голодна знялась... Могила на славу готова, – «Не батькові б яму копать!* (В старого зірвалося слово): «Не Проклові в ній би лежать, Не Проклові!..» Дід оступився, І лом йому з пальців порснув, В засніжену яму скотився, Старий його ледве добув. Пішов... по дорозі ступає... Ще темно, зоря не зійшла... Неначе весь світ умирає: Безвітря, сніжок та імла... VIIВ яру, біля річки Жовтухи, Старий свою бабу догнав І тихо спитав у старухи: «Гробок нам годящий попав?» Уста її ледь відказали У відповідь діду: «Авжеж». А потім обоє мовчали. І тихо санки їх рушали, Мов звуків боялися теж... Село ще в пітьмі не з’явилось, Вогонь поруч блиснув і зник. Старенька беззвучно хрестилась... Савраско шарпнувся убік – Босоніж, в снігу по коліна, Із гострим дубовим кілком, З’явився в пітьмі на хвилину Їх давній знайомий Пахом. Внизу під сорочкою звільна Дзвеніли вериги на нім; У землю тверду божевільний Кілком тоді стукнув своїм, З жалем помугикав поволі І мовив: «Усьому є час! Для вас працював він доволі, Прийшла тепер черга на вас! Бо мати труну купувала, Отець йому яму копав, А саван дружина ладнала – Всім разом роботу він дав!., * Ще мукнув – і раптом щосили Кудись навіжений помчав. Вериги тужливо дзвеніли, Оголені ноги біліли, І посох об землю черкав. VIIIУсе поробили надвечір, Тоді одвели ночувать В сусіди замерзлу малечу І стали синка споряджать. Все тихо, поважно і строго, Без зайвих робилось речей: Не мовили слова тужного, Сльози не зронили з очей. Заснув, наробившись до поту, Віддавши всі сили землі! Лежить він, забувши турботу, На білім сосновім столі; Останній побачивши спокій, З вогнями свічок в головах, Лежить він в сорочці широкій, І в жовтих нових личаках. Великі, натомлені руки, Що стільки зазнали труда, Спокійне, далеке від муки Лице – і до рук борода... IXЩе поки мерця одягали, Не зрадили горе страшне, Поглянуть в лице уникали, Промовити слово одне. Тужливе закінчено діло, – І мука зборола тяжка, Усе, що в душі накипіло, Із уст полилось, мов ріка. Не похід весільний гукає, Не вітер у тирсі гуля, – Над Проклом рідня примовляє, Над Проклом голосить сім’я. «Голубчику наш сизокрилий! В якій же ти зник стороні? До вроди твоєї і сили В селі не бувало рівні, Робітничок був ти у полі, Порадником був у батьків, Гостям не жалів хліба-солі; Дружину й дітей ти любив... Чи ж горя зазнав ти і суму? Навіщо покинув ти нас? Землиці повідати думу В недобрий намислив ти час. Намислив – а нам залишатись У світі звелів сиротам; Тепер не водою вмиватись, – Сльозами горючими нам! Матуся загине без сина, Не житиме й батько старий, Береза в гаю без вершини – Хазяйка у хаті своїй. Її не жалієш ти, бідну, Дітей не жалієш... Вставай! На смужку свою заповітну Збирати іди урожай! Сплесни, наш коханий, руками, Ясними очима поглянь, До нас озовися словами, З соснового гроба устань! Ми б бражки тобі наварили, І мед би зварили хмільний, За стіл би тебе посадили: – Поїж, наш коханий, попий! Самі б ми насупроти стали, Наш рідний, надія сім’ї! Із ока тебе б не пускали, Ловили б словечка твої...» XНа стогін, на плач потаємний Заходили люди невлад: На образ хрестилися темний, Мерцеві вклонялися земно І йшли мовчазливо назад. Заходили інші на зміну... Та вже й відпочинути час. Вечеряти сіла родина – Хлібець та з капустою квас. Даремному смутку збороти Старий себе теж не давав: До світла підсівши напроти, Личак перепрілий ладнав. Зітхаючи довго, без краю, Старенька на пічку лягла, А Дар’я, вдова молодая, Одвідать малечу пішла. Всю ніч нахилившись до свічки, Дячок над померлим читав, Цвіркун йому пильний з-за пічки Цвірчанням сумним вторував. XIСуворо метіль завивала І снігом жбурляла в вікно, . Невесело сонце вставало: В той ранок сумний осявало Тужливу картину воно. Савраско з санками востаннє Понуро чекав до кінця; Без зайвих речей, без ридання Виносили люди мерця. – Рушай-но, Савраско, помалу! Міцніше влягай у гужі! Служив на віку ти чимало, В останній разок послужи! В торговім селі Чистопіллі Хазяїн лошатком дістав, Зростив він тебе на привіллі, І добрим ти коником став. З хазяїном дружно старався, На зиму ти хліб запасав, У стаді дитині давався, Травою здебільш харчувався, А з тіла усе не спадав. Коли вже морозець надходив Опісля лихої сльоти, З домашнього харчу в підводи Рушав із хазяїном ти. Чимало і тут діставалось. Бувало, в завію глуху Із кладдю важкою траплялось Збиватися навіть з шляху. На ребрах худих і запалих У тебе ще знать батоги, Зате на дворах постоялих Ти їв, скільки стане снаги. Чував ти в засніжені ночі Метелиці тужної спів. І вовчі пронизливі очі Між темних ти бачив кущів. Замерзнеш, натерпишся страху А потім – і гадки нема! Та, видно, хазяїн дав маху – Його доконала зима!.. XIIВ заметі він раз на дорозі Простояв дванадцять годин, А потім три дні на морозі Ішов за підводою він. Покійний притьмом заповзявся До строку привезти товар. Привіз, і додому добрався, – Морозить, у тілі пожар! З кількох веретен обливала Старенька водою синка, У лазні паркій розминала, – Та гіршала хворість тяжка! Ворожок усіх поскликали, Які тільки трапились тут: – – Хай шепчуть!.. – Його протягали Аж тричі крізь пітний хомут, Спускали рідненького в проруб, Під сідало клали на час... Усьому корився, як голуб, Та тільки, мов свічечка, гас. Покласти його під ведмедя, Щоб кості йому розім’яв, – Мисливець сергачівський Федя Пораду свою подавав. Та жінка порадника з хати Прогнала, розгнівавшись, пріч. Не стала вже далі й питати, Надумала інше: і в ніч Пішла в монастир той преславний, (За десять верстов од села), Де, кажуть, в іконі прадавній Сцілющая сила була. Коли повернулась додому, – Без голосу хворий лежав, Прибрався на смерть, нерухомий. Побачив її, простогнав, І вмер... XIII...Ну, Савраско, в дорогу! Міцніше влягай у гужі. Служив ти немало до того, Хазяїну ще послужи! Погребних два впало удари. Попи вже чекають їх. – В путь! Засмучена, згорблена пара – Батьки попереду ідуть. Не сміючи плакати, нишком Сиділа дітвора мала Край гробу... І, стиснувши віжки, За гробом їх мати ішла. Запали їй очі глибоко. Змарніла, поблідла вона. Була не біліша за щоки Хустина її жалібна. А далі – сусідів, сусідок Ішла невеличка юрба, Казали, що Проклових діток Тепер незавидна судьба, Що Дар’ї роботи прибуде, Як водиться те з давнини. – «Жаліть її нікому буде», – У згоді судили вони. XIVВ могилу труну опустили, Горбок, як належить, звели; Поплакали вголос, повили, На втіху сім’ї приділили Покійному слово хвали. Сам староста Сидір Іванич З бабами неголосно вив І – Мир тобі, Прокл Севастянич, – Сказав, – благодушно ти жив І чесно, а надто, що в строки, – Вже як тобі бог помагав, – Приносив ти панські оброки І подать цареві давав! – Запас красномовства таємний Потративши, він посопів: – Так ось ти, життя наше земне!.. – Промовив і шапку надів. – Звалився... а був же при силі! І нам не минути колись!.. – І ще похрестились могилі І з богом усі розійшлись. Високий, худий і похилий, Мов ношу він ніс нелегку, Мов пам’ятник, дід посивілий Стояв на могильнім горбку! Постоявши мовчки хвилину, Понуро і тихо старий Став мерзлу зарівнювать глину Під матері плач голосний. А потім, залишивши сина, Він з бабою селищем брів: – «Хитає гірка їх година, – Мов п’яних...» – народ гомонів. XVА Дар’я, вернувшись до хати, В холодній домівці своїй Вже поралась... Швидше прибрати, " В печі б запалити мерщій! Дивися – дровець ні поліна... Замислилась мати, сумна: Дочку приголубити й сина Хоч трохи хотіла б вона; Немає часу їй на ласку. Вдова одвела дітвору Й поїхала знову Савраском Дровець нарубати в бору. Частина друга. МОРОЗ, ЧЕРВОНИЙ НІСXVIМорозяно. Поле біліє під снігом, Діброва чорніє німа; Савраско чвалає ні кроком, ні бігом, Навколо нікого нема. Як тихо! В селі десь обізветься голос. Неначе край самого вуха луна. За корінь дубовий зачепиться полоз – Вищить, мов би серце тобі розтина. Де глянеш – навкруг діаманти мигочуть, Рівнина уся мерехтить. У Дар’ї сльозами наповнились очі – Напевне, їх сонце сліпить. XVIIВ полях було тихо, та в лісі – Тихіш і світліш далечінь. Високо дерева звелися, І довга стелилася тінь. Дерева, і сонце, і тіні, Суворий, німий супокій... Та що це? Здаля голосіння У тиші озвалось хисткій. Це Дар’ю подужало горе, І слухав, застигнувши, ліс, Як стогони тоскні в просторі Лилися з потоками сліз, І сонце спокійно й бездушно, Мов жовтеє око сови, З небес поглядало байдужно На муки і плач удови. І скільки тих струн обірвалось, Що знає лиш серце про них, – Навік таїною зосталось У нетрях старих лісових. Велику скорботу вдовиці І матері бідних сиріт Лиш вільні підслухали птиці, Та нести не сміли у світ... XVIIIНе псар у бору виграває, Гогоче, урвиголова, Наплакавшись, дрова рубає В бору молода удова. Зрубавши, притьмом їх збирав. Обіруч кладе у санках. Навряд чи сама примічає, Як сльози біжать по щоках. Сльоза побиває сльозину. Одна обірветься з очей, На сніг упаде, – за хвилину Його до землі пропече; А другу на дерево зронить, На плашку, – і глянеш, вона Перлиною там захолоне – Округла, блискуча, ясна. А та на щоці запалав, Аж сонечко блисне у ній, Й покотиться... Дар’я рубає – Упоратись треба мерщій. Мороз дошкуля – їй байдуже, Не стане спочити й на мить, І, сповнена гадки про мужа, Потиху із ним гомонить... XIX«Голубчику! Дівчинку нашу, Як зійдуть сніги по весні, Підхоплять подруженьки Машу, Співаючи в колі пісні. Стануть гойдать Та підкидать. Пісню співать, Маком взивать!1 Вся зашаріється наша, Ніби та маківка Маша, – Бач, як очиці горять голубії Ніжками бити й сміятись Буде... – З тобою в юрбі Будем ми вдвох милуватись. Добре, коханий тобі?..» XX«Вмер ти, закопаний нині, Спиш у глибоких снігах! Любо весною людині! Сонце горить в небесах. Сонечко все зчарувало, Божої повне краси, Поле сохи зажадало, Трави чекають коси. Рано, сірома, я встала, Праця на мене чека немала! Ниву до ночі орала, Поночі косу клепала, Вранці косити пішла... Міцно ви, ніженьки, стійте; Рученьки білі, не млійте! Треба самій устигать! В полі самотній не сила, Втома зборола, зморила, Стану дружину гукать! Добре я, милий, зорала? Словом озвися мені! Сіно сухе я зібрала? Добре копиці метала? Я на граблях спочивала, День Працювала при дні! Нікому бабської праці поправить! Нікому баби на розум наставить... XXI«Стала скотина у лісі ховатись, У колоски стало жито вбиватись, Бог нам послав урожай! Як його ниву цю впорать велику? Бог нам послав урожай! Та не додав тобі віку-, – Хочеш не хочеш, одна устигай!.. Гедзь і дзижчить, і кусає, Спрага у серці горить, Сонечко серп розпікає, Сонечко очі ятрить, Палить і голову й плечі, Руки та ноги пече; З жита, неначебто з печі, Спека струмками тече; Крутить натруджену спину, Руки і ноги болять, Кола хисткі без упину Перед очима тремтять... Жни – дожинай, поки сила, Бачиш – стікає зерно... Вкупі і діло б кипіло, Швидше б робилось воно... XXII«Сон я побачила, рідні! Сон той і справдився мій! В полі я спала опівдні, Прямо на ниві своїй. Бачу, підводиться німо Сила – незлічена рать, – Грізно встає за плечима, Грізними блиска очима... Ніяк мені утікать: Кволі не слухають ноги. Стала просить я помоги. Стала я в голос гукать. Чую, земля коливає – Мати вперед поспішає. Трави високі шумлять – Діти до мене біжать. В полі без вітру й години Крильми вітряк не гуде: Братік іде та й спочине, Свекор поволі бреде. Всі прибрели, прилетіли -- Тільки дружину мого Очі між них не зустріли. Стала я кликать його: «Бачиш, підводиться німо Сила – незлічена рать, – Грізними блиска очима, Грізно встає за плечима: Чом ти не йдеш визволять?..» Тут я кругом роздивилась. Господи! Що де поділось? Що то ввижалось? Гляди! Я не добрала біди. Це ж мені тільки здалося: Не бусурменськая рать, Житнє достигле колосся Зерном важким налилося, В полі пішло воювать! Бачу, мене оступає, Руки, лице лоскотить, Стиглу солому під серп нахиляв, – Швидше зітнути велить! Жать почала я щосили, – Жну, а на шию мою Сиплеться зерно доспіле – Наче під градом стою! Жито стікає, мов кличе. Ніяк подовжити дні! Чом ти не йдеш, чоловіче? Чом не поможеш мені? Справдився сон мій до року! Довгу ту ниву широку Буду без милого жать, Снопики міцно в’язать, Слізьми снопи обливать! Сльози мої ж бо не срібні, – Сльози гіркої вдови, Нащо ви богу потрібні? Чим дорогі йому ви?.. XXIII«Довгі зимовії ніченьки, – Як без дружини засну? Тільки б не плакали віченьки, Поночі ткати почну. Скільки натчу полотна я Довгих зимових годин! Гарний у нас підростає, Славний і лагідний син. Силою, вродою буде Він зміж усіх парубків; Висватать дівку між люди Кращих пошлемо сватів... Бачиш, сама розчесала я сина, Кров з молоком наш первісток з лиця, Кров з молоком наречена... Іди-но! Благослови молодих до вінця!.. Дня ми цього, ніби свята, чекали: Тільки-но цибать почав молодець, – Мріяли ми, того дня виглядали, Як поведем під вінець. Вже й на весілля складались потроху... Виріс він, дякувать богу! Дзвоники грають улад! Поїзд вертає назад, Вийди їх, милий, зустріти: Дівчина-пава, соколик-жених! Сип на них зернами жито, Хмелем осип молодих!..2 XXIV«Стадо край лісу, край темного бродить, Лико дере пастушок у гаю, З лісу вовчище понурий виходить, Вхопить вівцю він чию? Хмара вгорі над селом клубочиться, Чорна, густа і страшна, Вдарить із хмари от-от громовиця, Влучить у кого вона? Вісті недобрії чути в народі: Хлопцям недовго гулять на свободі. Скоро – рекрутський набір! Як-то забрати єдиного сина? Всіх і діток в нас – дочка та хлопчина, Та голова у нас звір, Скаже: так вирішив мирі Згине, в рекрути піде безталанний. Встань, заступися за сина, коханий! Встань і сім’ю захисти!.. Ні! вже навік твої очі закрились, Білії руки твої опустились... Ні, не заступишся ти!.. XXVЧи не благала царицю небесну? Чи я лінива була? В темінь сама по ікону чудесну Я не злякалась – пішла. Хуга гуде, замітає долини. Місяць не світить, пітьма навкруги! Глянеш у небо – немов домовини З хмари виходять хрести, ланцюги... Чи я тоді не старалась? Чи шкодувала чого? Мовити навіть боялась, Як я любила його. Зорі зійдуть серед ночі, Та чи нам буде світліш?.. Заєць під кущиком скочив. Зайчику! Нащо біжиш? Не перестрибуй-дорогу! В хащу майнув, слава богу... Поночі стало страшніш, – Чую, нечистая сила Заметушилась, завила В темряві дикій отій... Цур мене, сило нечиста! Діва заступить пречиста – Буду я вдячна святій. Чую я тупіт, іржання, Чую вовків завивання, Поклики чую живі! Звірю лихий, зупинися! Злодію, стань, схаменися, – Гроші у нас трудові! * * *Літо збував він, працюючи, Взимку не бачив дітей, Ночі, про нього міркуючи, Я не склепляла очей. Їде він, мерзне... а я, мов дорогу У чужедальнім краю, Мовчки із білого льону тонкого Довгую нитку сную. Глянь, веретено підстрибує, крутиться, Нитка мотається, Пішки іде він, в вибої засмутиться, Вгору до воза він сам припрягається. Літо за літом, зима за зимою, Он як казну ми складали з тобою! Милостив будь ти до ратая бідного, Господи! Все віддали, Що із копійки, із шеляга мідного В праці зібрати змогли!.. XXVI«От і дорога скінчилась! Рідшає ліс. Вдосвіта зірка скотилась З неба униз, – Подихом божим здмухнуло. Сили іти не стає! Серце здригнулось моє: Ледве тоді спом’янула, – Що ж то подумала я В мить, як скотилась зоря? Згадую!., морить утома. Хочу іти, а не йду!.. Думала я, що удома Прокла живим не знайду... Ні! Не попустить цариця небесная! Дасть порятунок ікона чудесная! Я осінилась хрестом, В темінь побігла бігом. Сила у нім богатирськая, Бог не покривдить сиріт! От вже й стіна монастирськая! Тінь моя впала на світ До монастирських воріт. Земно я храму вклонилась святому. Бачу – зоря устає, Ворон сидить на хресті золотому... Стислося серце моє. XXVII«Довго мене протримали, – Схимницю сестри опівдні ховали. Утреня йшла, Тихо по церкві ходили сестриці, В чорному всі до одної черниці, Тільки покійниця в білім була: Спить собі, гарна на диво, Знає, що буде в раю. Поцілувала і я, нещаслива, Рученьку білу твою! В личенько глянуть посміла я! Ти наймолодша, найкраща зміж них, Начебто горлиця та білокрилая, Між голубів сизокрилих, простих. Спокій, здається, чудесний Взнала ти в смертному сні. Чорний покров на труні, Вся ти – мов ангел небесний! В небі, сестрице моя, Ти оступися за мною, Щоб не залишилась я З дітьми гіркою вдовою! Потім труну на руках віднесли, Співом, сльозами її провели. XXVIII«Рушила з миром цариця пречиста. Вслід молитви завели урочисто Сестри іконі святій. Шану владичиці всі віддавали: Кинувши працю, із сіл вибігали Люди вклонитися їй. Скільки до неї убогих припало; Знаю, владичице! знаю: немало Сліз ти втирала гірких. Тільки ти милості нам не явила! Господи! скільки я дров нагатила! Возом не вивезти їх...» XXIXСкінчивши призначене діло Від горя немов нежива, В санки склала дрова й хотіла Рушати назад удова. Та, видно, подужало лихо. Поволі сокиру взяла, І, знову голосячи стиха, Вона до сосни підійшла. Ні звуку не чути навколо, Все в хащі мовчить лісовій. Важке її горе збороло І смертний страшний супокій! Стоїть під сосною безсило, Життя в ній урвалася нить. Дерева виблискують біло, У хащі мороз тріскотить. XXXНе вітер бушує над бором, Не з гір потекли ручаї, – Мороз-воєвода дозором Обходить маєтки свої. Пильнує, чи добре завія Стежки замітає малі, Чи десь там щілина чорніє, Чи клаптик нагої землі? Чи в сосон пухнаті вершини, Чи гарний узор на дубах? Чи сковані дооре крижини В малих і великих річках? Іде – по деревах ступає, Тріщить по замерзлій воді, І сонце ясне виграває В кошлатій його бороді. Стежки йому всюди землею. Все ближче бреде в далині, І от опинився над нею, В зеленій стоїть гущині! Б’є посохом темнії віти, Могутню колише сосну, Про себе він сам, чваньковитий, Цю пісню веде голосну: XXXI«Дивись, молодице, сміліше, Який воєвода Мороз! Навряд тобі хлопця сильніше І краще стрівать довелось? Меті лі, сніги і тумани Навіки скорились мені: Піду на моря-окіяни – Палаци зведу крижані. Надумаю – ріки зумію В одіння убрати тверде, Збудую мости крижані я, Яких не збудують ніде. Де води шумливі, холодні, Недавно ще вільно текли, – Пройшли пішоходи сьогодні, Обози з товаром пройшли. Люблю я в глибоких могилах Мерців убирати, як слід, Щоб кров їм аж вимерзла в жилах, І мозок застигнув, мов лід. На горе недобрій людині, Коню й верхівцеві на страх, Люблю о вечірній годині. Тріщати в бору по гілках. Баби од нечистої сили Додому тікають скоріш... А п’яних, що ніч там зустріли, Дурити іще веселіш! Всю вибілю пику пригожу, А ніс запалає мов мак. І бороду так приморожу До віжок – не здерти ніякі Багач я, казни не складаю, А все прибуває добро; Я царство моє прибираю В алмази ясні, в серебро. Ввійди в моє царство зі мною, – Ти станеш царицею в нім. Удвох поцарюймо зимою, І солодко влітку заснім. Ходім! Приголублю на волі, Оселю віддам льодову...» І звів воєвода поволі Свою крижану булаву. XXXII«Чи тепло тобі, молодице?» – З вершини він їй гомонить. – Ой, теплої – шепоче вдовиця, – Сама ж бо холоне, тремтить. Морозко спустився на віти, Махнув, посміхаючись, їй. І лагідно став шепотіти: «Чи тепло?..» – Ой, так, золотий! Все тепло, – сама ж леденіє... Морозко її обійма: В обличчя їй подихом віє, І сіє голки крижанії На неї, немов жартома. І знову промовивши слово: «Чи тепло?» – на землю він став, І скинувся Проклом раптово, І палко її обійняв. В уста її, в очі і плечі Цілує старий лиходій, Звабливі, оманливі речі На вухо нашіптує їй. Він слово солодке шепоче, Що милий лиш відати/міг. Вдовиця заплющила очі, Сокиру впустила до ніг. І усміх ясної надії На білих з’явився устах, Морозцем виблискують вії, Пухнаті голки у бровах... XXXIIIВ осяяний іней сповита, Стоїть, цепеніє вдова, І сниться гаряче їй літо: Іще не скінчились жнива, Та все-таки легше їм сталої Возили снопи мужики, А Дар’я картоплю копала На смужці своїй край ріки. Тут поруч робила свекруха Роботу якусь неважку. З морквинкою Маша-пустуха Сиділа на повнім мішку. Із рипом гарба завертає – Савраско глядить на своїх, І Прокл по дорозі ступає За возом снопів золотих. – Бог поміч! А де ж це хлопчина? – Отець мимохідь запитав. «В горосі». Шукаючи сина, – Гришухо! – отець загукав. На небо зирнув... – Вже нерано/ Попити б... – Хазяйка встає І Проклові з білого жбану Напитись кваску подає. А там і Грицько обізвався: Повитий горохом витким, Моторний хлопчина здавався Кущем, дивовижно-швидким. Біжить, босоногий!.. їй-право, Горить під ногами трава! Засмаглий, весь чорний, як гава, Біліє лише голова. Підстрибом підбіг невеличкий (На шиї горох хомутом) І матір частує, сестричку, Бабуню, – аж в’ється в’юном. Від матері синові ласка, А батько хлопчину вщипнув; Між тим не дрімав і Савраско, Він шию до нього тягнув, Добрався – оскіривши зуби, Горох смаковито жує, І, добрі наставивши губи, За вухо його дістає... XXXIVТут Маша мала закричала: – Візьми мене жито возить! – Стрибнула на землю – і впала, Отець підхопив її – «Цить! Забилась – мине за хвилину!.. Плаксухи не треба мені. Іще отакого хлопчину, Хазяйко, роди по весні. Дивись бо!» Вона зашарілась; – Одного вже досить, гляди! (А знала – під серденьком билось Дитя)... «Ну, Машухо, іди!» І Прокл її, ставши на возі, З собою дочку посадив, Стрибнув і Грицько по дорозі, І з гуркотом віз покотив. Горобчиків зграя злетіла, Із жовтих здійнявшись снопів... І Дар’я, немов заніміла, Дивилася довго без слів, Як віз в димній куряві їхав, Не зникнувши зовсім з очей, І їй посміхались на втіху Рум’яні обличчя дітей... О, пісня! Знайомії звуки! Іздалеку чути співця! Ознаки останньої муки У Дар’ї зникають з лиця, – Немов її пісня колише, В щасливій несе далині... Немає пісень чарівніше, Ніж та, що ми чуєм вві сні! Про що вона – бог її знає! Я слів зрозуміти не вмів. Та серце вона зогріває, В ній щастя останнього спів. В ній ласки глибокої слово, Любові безмірної шлях... І усмішка щастя чудова У Дар’ї тремтить на устах. XXXVХоч разом із смертю дісталось Селянці моїй забуття, Нічого! – вона посміхалась. Не згадуймо згасле життя, Солодку оману спокою Несе тобі ліс-чарівник, Під гранню небес голубою Полонячи серце навік, І де так зітхнеш ти на волі, Пройшовши важку свою путь? Якщо ж тобі жити доволі, Солодше ніде не заснуть, XXXVIНі звуку! Душа умирає: Чуття в ній і горя нема. Ти чуєш, як владно скоряє Її оця тиша німа. Ні звуку! Лиш бачиш ти синій, Осяяний обрій небес, Та ліс, в срібно-матовий іней Одягнений, повний чудес, Таємний, завжди загадковий, Глибоко байдужний... На мить Ти шерех почув випадковий – По віттю вевірка спішить, На Дар’ю сніжинки зронила, Стрибнувши по темній сосні. А Дар’я стояла й німіла В своїм зачарованім сні...
1 Відома народна гра, яка зветься «Сіяти мак». Маківкою сідає в середині кола гарненька дівчинка, вдаючи тим, як обтрушують мак; або ще маком буває дурнуватий хлопчина, якому тоді перепадає немало стусанів.
2 Хмелем і зерном осипають молодих на ознаку майбутнього багатства.
|