Восени вночі потомлені З полювання ми вертаємось, До нічліга тоголітнього, Слава богу, добираємось. – От і ми прийшли, старесенька! Що ж насупилася, кумонько? Не про смерть, бува, подумала? Кинь! облиш химерну думоньку! Чи журба яка крушить тебе? Розкажи – ачей розвіється! І Орина повіла мені, Що на серці в неї діється. «Вісім літ синка не бачила, Чи живий – не відкликається, Вже побачити й не снилося, Аж синочок повертається. Безстрокова вийшла хлопцеві...» Натопила баню зраненьку, Напекла млинців Ориночка, Не надивиться на Йванонька! Та були короткі радощі. Звівся син, немов билиночка. Цілу ніч солдатик кашляє, Кров’ю харкає в хустиночку! Каже: «Я поправлюсь, мамонько!» Помилився – не поправився: Дев’ять днів хворів Іваионько, На десятий він преставився...» І замовкла безталанная, і сльозами бідна вмилася... – А від чого хворість клятая Та до парубка вчепилася? Може хворий був ізмалечку?.. – Стрепенулася Ориночка: «Був він складу богатирського, Здоровезний був хлопчиночка! Дивувався сам із Пітера Генерал, як роздягли його, Й під аршин в прийомі ставили Мого сина нещасливого... На оцю хатину дерево Він же сам тягав сосновеє, І вилися у Іваночка Русі кучері шовковії...» Потім знов нещасна змовкнула... – Не мовчи – розвій журбиноньку Що згубило сина любого – Запитала ти дитиноньку? – «Не любив синок розказувать Про оту свою вояччину, Гріх мирянам-бо показувать Душу – богові призначену! Нащо нам гнівить Всевишнього Й тішить демона суворого?.. Щоб не мовить слова лишнього, Щоб не ремствувать на ворога, Помовчать християнинові Перед смертю личить, паночку... Знає бог, які там злигодні Підкосили мого Йваночка! Я й узнать не домагалася. На людей не нарікаючи, Сам він речі тихі, лагідні Говорив мені, вмираючи. По двору ходив тихесенько Та сокиркою поцюкував, Хатку лагодив гарнесенько, Та рукава все підсукував; Перекрить збиравсь повіточку, Та робочою годиною Зліг – і звівсь на рівні ніженьки Перед самою кончиною! Захотів на сонце яснеє Глянути, – пішли ми з Ванею: Попрощався із скотинкою, Зі стодолою, із банею. Сіножаттю йшов – задумався: – Ти прости мені, галявинко! Замолоду я косив тебе! – І заплакав мій Іванонько! З шляху пісня обізвалася, Підхопив не своїм голосом: – «Ой не білий сніг», – закашлявся, Та й упав підтятим колосом. Не стояли більше ніженьки, І голівка не трималася. А було ж, як соловейкова, – Його пісня розливалася! Тяжко було цілу ніченьку... Пам’ять зовсім одібралася. Перед смертю служба проклята Все Іванові ввижалася. Ходить, чистить амуніцію, Ремні вибілив солдатськії, Язиком давав сигналики Та пісні виводив хватськії! Артикул робив рушницею, Аж здрігалася хатинонька: Журавлем стояв на ніженьці І клонився, як билинонька. і Враз метнувся... Глянув жалібно... Повалився – плаче, кається, Крикнув: «Ваше благородіє! Ваше!..» Бачу – задихається. Я до нього. Стих, послухався – Ліг на лаву. Я молилася: Чи не дасть господь рятунку нам?.. Вранці пам’ять прояснилася. Прошептав: – Прощай, ріднесенька! Знову ти сама зосталася! – Я над бідним нахилилася, Похрестила, попрощалася. І погас він, ніби свіченька Воскова, передіконная... Мало слів, а горя річенька, Горя річенька бездонная!..
|