|
Ледве-ледве в глупу ніченьку З полювання ми вертаємось; Хвала богу, до торішньої Хоч ночівлі добираємось. «Ось і ми! Магайбі, тіточко! Що звело вас, мов бабусеньку? Чи про смерть уже задумали? Киньте набік тую думоньку! Чи зігнула біда лютая? Розкажіть нам – може, злегшае!» І Марина оповідала Своє горенько сердешнеє. «Вісім год синка не бачила, Чи живий він-ані писано; Не гадала уже й бачитись... А син в хату несподівано Повернувся по безстрочному. Затопила свою піченьку, Напекла млинців, вареників, йому змила я голівоньку; Та не довго були радощі, – Повернувся син хворісінький: Вночі кашель б’є москалика, У крові платок мокрісінький. Каже все: «Поправлюсь, матінко!» Помилився – не поправився: Дев’ять день хворів коханий мій, На десятий – переставився!..» Знишкла, змовкла, не добавила Більш до того ні півсловонька. «Та з чого ж так причепилася Козакові та хворобонька? Чи слабий був у вас змалечку?» Стрепенулось в нені серденько: «Був Михайло не козак – орел, Як дубочок, ріс прямесенько! Чудувався генерал старший, Дивлячись на хлопця гожого, Як в рекрутському присутствії Становили його голого. На хатину сю вінець складав> Ставив сохи сам дубовії... Красувались в чорнобривого Пишні кучері шовковії!» Знов замовкла безталанная. «Не мовчіть! Розважте тугоньку! Що зломило сина любого, – Певно, визнали ви думоньку?» «Не любив казати, паночку, Як взнакй далась солдатчина: «Людям гріх душі показувать, Що вже богові призначена...» Каже: «Тим гнівити господа, А нечисту силу радувать; Тепер ліпше про все змовчати, Ніж на ворогів досадувать! Німота перед сконаннячком Подобає християнину!» Господь знає, які мученьки Силу витягли Михайлину, – Я й сама вже не питалася... Ні на що не нарікаючи, Говорив він речі тихії Та розважні, помираючи. Було ходить все з сокирою По подвір’ю він тихесенько; Весь город заплів оборою, Хатку злагодив старесеньку; Перекрити ще й хліви хотів... Не справдились його мислоньки: Ліг та за день перед смертею Тільки й знявсь на свої ніженьки! Позирнути забажав ще він На рідну свою стороночку – Як весна пиша садочками, Як усе радіє сонечку. Забажав, – пішла з Михайлом я; Попрощавсь ото він з хатами, Попрощався з Кудлаєм старим І з дрібними овечатами. До лугів ми за село пішли: «Прощавай вже, сіножатонько! Я косив тебе ще парубком!» – Та й заплакав мій Михайлонько. Пісня в лузі розлягалася... Підхопив він її, голосну: «Не одна в полі доріженька...» – Та затхнувся, впав на борозну: Не стояли йому ніженьки, Голівонька нахилялася... Журно тьохкав соловейко нам, Як додому поверталися. Ох і тяжко в ніч останнюю Стало: пам’ять мов стерялася; Все йому перед сконаннячком Ота муштра увижалася; Ходить, чистить амуніцію, Паси вибілив солдатськії, Язиком грав якісь прйгравки Та співав пісні ненаськії... Викидать щось став рушницею, Аж хатинка пішла ходором; Журавлем стояв на ніженьці, Витягав другую козиром. А се зразу... застогнав притьмом, В ноги – пуць! – ридає, кається: «Згляньтесь, ваше благородіє! Ваше...» Бачу – задихається... Я до нього – стих, послухався, Ліг на лаву. Я молилася, Чи не дасть нам бог рятуночку! Світом пам’ять мов з’яснилася, Шепотнув: «Прощай, ріднесенька! Знову ти сама зосталася!» Над Михайлом я схилилася, Похрестила, попрощалася, – І погас він, немов свіченька Воскова, передгосподняя...» Мало слів, а горя річенька, Горя річенька безодняя!
|