|
Саме в розпалі година жнив’яная... Доле ти, доле жіноча! Незважная Туга по нашій землі! Диво, що в’януть ти рано примушена, Вельми винослива, тяжко намучена – Мати у руській сім’ї! Спека страшенна. Площина безлісяна, Тирса, лани та широкість блакитяна, Сонце нестерпно пече. Жінка-бідарка із сил вибивається, Хмара над нею мошки коливається, Їсть їй і вид, і плече. Пить потяглася до кухля, та – лишенько! – Якось серпом перекраялась ніженька, – Часу нема зав’язать: Вчулось, немовби хтось крикнув за копами; Жінка – туди... геть укрилася косами – Треба дитя вгамуватьі Що ж ти схилила безрадісно голову? Пісню йому про терпливість без спочиву, Мати терпляча, співай! Очі червоні, мов з вітру навіяні, Краплі росисті у неї над віями... Сльози чи піт – угадай? В кухоль, накритий поверх лопушиною, Скрапнуть вони... безталанна з дитиною Жадно припала лицем И кухоль взяла в наболілі долононьки... Що? Чи смачні пак солоні ті сльозоньки Навпіл з гірким сирівцем?!
|