Якщо хмуриться день, якщо ніч не ясна,
Якщо вітер осінній бушує,
На душі буде мла навісна
І в байдужості ум засумує.
Тільки сном допоможеш собі,
Та не в кожного змога є спати...

Ніч морозна і слава судьбі! –
Я не буду тепер сумувати.
Я у полі ходжу серед нив,
І дзвенять, розлягаючись, кроки,
На ставку я гусей сполошив,
Далі кібця сполохав з толоки...
Як здригнувся він! Помахом крил
Як підвівся він сильно і плавно!
Доки зник він аж за небосхил,
Слідкував я й сказав йому: славно!
Ген гримить, проїжджаючи, віз,
Потягло ніби дьогтем з дороги...
Свіжі запахи чуються скрізь,
Мозок свіжий, не стомлені ноги.
І бадьорій природі оцій
Віддаєшся в полон мимоволі;
Сила мужності в крові твоїй
Відчуття величезної волі
У відроджені груди влива,
Я жагою труда закипає,
І про шлях твій шумлять дерева,
І пісень своїх совість співає...

Раджу щиро – гоніть її пріч,
Певне, буде ще час рахуватись!
В що безмовну та місячну ніч
Спогляданню потрібно віддатись.
Даль прозора цієї пори,
Повний місяць над нивами нині
І панують кольори вгорі
Фіалкові, блакитні та сині.
Води – ніби в огнях золотих,
А долина примхливо розквітла,
Вся у хвилях молочного світла
І в узорчатих тінях рясних.
Від небес голубого склепіння,
До найтонших ниток павутиння,
Що припало як сніг до землі,
Все ясніє як день: недалечко
Постелилася смугами гречка,
Як стрічки червонясті в імлі;
Замикаючи соннії ниви,
Ліс чорніє стіною, як тінь,
Майорять його барв переливи
Попід місячним сяйвом промінь;
І дуби там похмурі та сипі,
І виблискують клени з пітьми,
І дрімає на темній клині
Чорний ворон, на північ грудьми!
Все, чим може потішити сипа
Батьківщина сумна восени:
Зеленаві озимі клини
І під льоном злотава долина;
Серед щедро освітлених піль
Скирт пахучих ряди звідусіль –
Все твій зір вдовольняє і вабить...
Не стискалися б груди в журбі,
Коли б в пору цю глянути навіть
На село довелося тобі.
Гола бідність не кинеться в око!
Стіни скирт обступили високо,
Оточили село, мов стіна,
І стоїть рідна хата, мов чаша,
Побажай їй спокійного сна –
Бо красуня стомилася наша!..

Спи, хто може, а я не засну,
Я тихенько стою тут у тузі,
Тільки думу плекаю ясну
На скиртами укритому лузі.
Я з тяжкими думками й на мить
У цім світі прожити не в силі...
В ніч таку я хотів би тужить
На далекій могилі,
Де сумна моя мати лежить...

Вдалині від осяяних міст,
Серед верб, невеличких на зріст,
За селом, на горі невисокій,
Вся у променях, ніби вві сні,
Церква видиться древня мені,
І на білій церковній стіні
Відбивається хрест одинокий.
Так, я бачу тебе, божий дім,
Бачу напис вгорі па карнизі
І апостола Павла над ним
У ясній роззолоченій ризі.
Ось вилазить дідок біля грат
На дзвіницю, немов на руїну, –
Його тінь більш за нього стократ, .
Перерізав він навпіл рівнину.
Підведися! – і зводиться він,
І удари я чую пророчі:
Розлягається владно той дзвін
Серед тиші селянської ночі:
Якщо хворий в околиці є, –
Хай дзвінкіш йому серце заб’є
І, уважно рахуючи звуки,
Він забуде на мить свої муки;
Чи далекий мандрівник встає, –
Він, почувши, бадьоріш крокує;
І старий плугатар їх рахує, –
І, хрестом осінивши чоло,
Молить бога, щоб тепло було.

Звук за звуком навкруг розітнувся, .
Я дванадцять годин зрахував.
Он з дзвіниці старий повернувся,
Чути шерх його ніг серед трав,
Бачу тінь його; ось він сідає,
І, чоло нахиливши, дрімає,
На нім темне, потерте сукно,
Він у шапці простій, волохатій...
Все, чого я не бачив давно
І від чого простором відтятий,
Оживає і знов височить,
І в очах постає так яскраво,
Що не віриться навіть, їй-право,
Щоб не міг я зустріти в цю мить
Ту, хто потай довкола витає,
Хто під давнім хрестом почиває...

Підійди, як в минулому, зримою
І з’явися в тумані села!
Все життя ти була нелюбимою,
Все життя ти для інших жила.
З головою від бур непокритою,
Все життя під грозою сердитою
Ти стояла завжди серед тьми
І дітей захищала грудьми.
Над тобою гроза прокотилася!
Не здригнувшись, ти грім прийняла, –
Ти за ворога жарко молилася
І захисниця дітям була.
І невже в хвилі, сповненій значення,
За страждання в житті грозовім
Не пошле господь радість побачення
З погибаючим сином твоїм?..

Я печаль від невдячності ранньої
Проливаю на душу твою,
Я мелодію пісні останньої
З гіркотою тобі віддаю.
О, пробач! Певне, пісню ту чуючи,
Ти жорстоко страждатимеш знов,
Але, гинучи й серце рятуючи,
Я твою закликаю любов!
З каяттями я кличу глибокими,
Щоб вселюблячі очі твої
Змили сліз материнських потоками
Найганебніші плями мої!
Щоб ту силу, що в мене вложила ти,
І якої мені не забуть,
Скарбом волі твердої зміцнила ти
І на вірну наставила путь!

Не спокушена світськими плітками,
З тихим жалем в думках неземних, .
Русокоса, з очима-лелітками
Та безрадісним виразом в них,
Під грозою велично-безгласною
Молодою ти вмерла, прекрасною,
І такою ж зустріла мене,
У проміння убравшись нічне.
Так! я бачу тебе блідолицую,
І на суд твій себе віддаю.
Перед правдою сяяти крицею
Научила ти музу мою.
Не страшне співчуття мені зраджене, .
Не гірке ворогів торжество, –
Лиш промов мені слово пробачення,
Ти, небесних чуттів божество!
Вороги? Я їх наклепи стишую,
Милосердя у них не прошу, –
Їм не винайти муки лютішої
Ніж ота, що в душі я ношу.
Ну, а друзі? Не рівні ми в мужності, –
Я середини зроду не знав!
Що минає серця їх в байдужості, –
Я на все те нестримно дерзав.
Я не думав, що юності шумної
Неприборкана сила мине,
І у спразі тривоги безумної
Лиш життя закликало мене!
І захоплений дивною битвою,
Я над прірвою часто стояв,
Та здіймався твоєю молитвою,
Знову падав – і врешті упав!
То виводь же тропою тернистою!
Розучивсь я ходити по них!
Я в болоті хисткому не вистою
Сподівань і бажаннів дрібних.
Від базік, що брехні ще не кинули,
Що їх руки в крові серед зла,
Поведи в стан, де гинуть і гинули,
За любові великі діла!
Той, чиє животіння розбилося,
Може смертю таки доведе,
Що не боязко серце те билося, .
Що любити він міг...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
(Вранці, у ліжку)

Мрії, мрії! О, власть чарівна
Благодатної сили природи!
Гомін юності, пристрасть ясна,
Пломінке почування свободи –
Все в похмурій душі без пуття
Підвелося ... та де ж це ти, сило?
Я прокинувсь, мов кволе дитя.
Знаю: день цей скінчиться безсило, .
Я мікстуру вночі буду пить,
і лякатиме знову могила,
Де сумна моя маги лежить.

Все, що в серці кипіло й боролось, .
Промінь ранку сполохав блідий,
Насміхаючись, внутрішній голос
Пісню злу затягнув навісний:
«Підкорися, – о, плем’я нікчемне! –
Неминучим ударам судьби,
Вас застали часи недаремне
Непридатними до боротьби.
Не пробила ще хвиля остання,
Та для діла ви мертві давно.
Вам судились благі поривання, .
Та нічого вчинить не дано...»
Сава Голованівський1946