|
Якщо хмуриться день, якщо ніч не ясна, Якщо вітер осінній бушує, На душі буде мла навісна І в байдужості ум засумує. Тільки сном допоможеш собі, Та не в кожного змога є спати... Ніч морозна і слава судьбі! – Я не буду тепер сумувати. Я у полі ходжу серед нив, І дзвенять, розлягаючись, кроки, На ставку я гусей сполошив, Далі кібця сполохав з толоки... Як здригнувся він! Помахом крил Як підвівся він сильно і плавно! Доки зник він аж за небосхил, Слідкував я й сказав йому: славно! Ген гримить, проїжджаючи, віз, Потягло ніби дьогтем з дороги... Свіжі запахи чуються скрізь, Мозок свіжий, не стомлені ноги. І бадьорій природі оцій Віддаєшся в полон мимоволі; Сила мужності в крові твоїй Відчуття величезної волі У відроджені груди влива, Я жагою труда закипає, І про шлях твій шумлять дерева, І пісень своїх совість співає... Раджу щиро – гоніть її пріч, Певне, буде ще час рахуватись! В що безмовну та місячну ніч Спогляданню потрібно віддатись. Даль прозора цієї пори, Повний місяць над нивами нині І панують кольори вгорі Фіалкові, блакитні та сині. Води – ніби в огнях золотих, А долина примхливо розквітла, Вся у хвилях молочного світла І в узорчатих тінях рясних. Від небес голубого склепіння, До найтонших ниток павутиння, Що припало як сніг до землі, Все ясніє як день: недалечко Постелилася смугами гречка, Як стрічки червонясті в імлі; Замикаючи соннії ниви, Ліс чорніє стіною, як тінь, Майорять його барв переливи Попід місячним сяйвом промінь; І дуби там похмурі та сипі, І виблискують клени з пітьми, І дрімає на темній клині Чорний ворон, на північ грудьми! Все, чим може потішити сипа Батьківщина сумна восени: Зеленаві озимі клини І під льоном злотава долина; Серед щедро освітлених піль Скирт пахучих ряди звідусіль – Все твій зір вдовольняє і вабить... Не стискалися б груди в журбі, Коли б в пору цю глянути навіть На село довелося тобі. Гола бідність не кинеться в око! Стіни скирт обступили високо, Оточили село, мов стіна, І стоїть рідна хата, мов чаша, Побажай їй спокійного сна – Бо красуня стомилася наша!.. Спи, хто може, а я не засну, Я тихенько стою тут у тузі, Тільки думу плекаю ясну На скиртами укритому лузі. Я з тяжкими думками й на мить У цім світі прожити не в силі... В ніч таку я хотів би тужить На далекій могилі, Де сумна моя мати лежить... Вдалині від осяяних міст, Серед верб, невеличких на зріст, За селом, на горі невисокій, Вся у променях, ніби вві сні, Церква видиться древня мені, І на білій церковній стіні Відбивається хрест одинокий. Так, я бачу тебе, божий дім, Бачу напис вгорі па карнизі І апостола Павла над ним У ясній роззолоченій ризі. Ось вилазить дідок біля грат На дзвіницю, немов на руїну, – Його тінь більш за нього стократ, . Перерізав він навпіл рівнину. Підведися! – і зводиться він, І удари я чую пророчі: Розлягається владно той дзвін Серед тиші селянської ночі: Якщо хворий в околиці є, – Хай дзвінкіш йому серце заб’є І, уважно рахуючи звуки, Він забуде на мить свої муки; Чи далекий мандрівник встає, – Він, почувши, бадьоріш крокує; І старий плугатар їх рахує, – І, хрестом осінивши чоло, Молить бога, щоб тепло було. Звук за звуком навкруг розітнувся, . Я дванадцять годин зрахував. Он з дзвіниці старий повернувся, Чути шерх його ніг серед трав, Бачу тінь його; ось він сідає, І, чоло нахиливши, дрімає, На нім темне, потерте сукно, Він у шапці простій, волохатій... Все, чого я не бачив давно І від чого простором відтятий, Оживає і знов височить, І в очах постає так яскраво, Що не віриться навіть, їй-право, Щоб не міг я зустріти в цю мить Ту, хто потай довкола витає, Хто під давнім хрестом почиває... Підійди, як в минулому, зримою І з’явися в тумані села! Все життя ти була нелюбимою, Все життя ти для інших жила. З головою від бур непокритою, Все життя під грозою сердитою Ти стояла завжди серед тьми І дітей захищала грудьми. Над тобою гроза прокотилася! Не здригнувшись, ти грім прийняла, – Ти за ворога жарко молилася І захисниця дітям була. І невже в хвилі, сповненій значення, За страждання в житті грозовім Не пошле господь радість побачення З погибаючим сином твоїм?.. Я печаль від невдячності ранньої Проливаю на душу твою, Я мелодію пісні останньої З гіркотою тобі віддаю. О, пробач! Певне, пісню ту чуючи, Ти жорстоко страждатимеш знов, Але, гинучи й серце рятуючи, Я твою закликаю любов! З каяттями я кличу глибокими, Щоб вселюблячі очі твої Змили сліз материнських потоками Найганебніші плями мої! Щоб ту силу, що в мене вложила ти, І якої мені не забуть, Скарбом волі твердої зміцнила ти І на вірну наставила путь! Не спокушена світськими плітками, З тихим жалем в думках неземних, . Русокоса, з очима-лелітками Та безрадісним виразом в них, Під грозою велично-безгласною Молодою ти вмерла, прекрасною, І такою ж зустріла мене, У проміння убравшись нічне. Так! я бачу тебе блідолицую, І на суд твій себе віддаю. Перед правдою сяяти крицею Научила ти музу мою. Не страшне співчуття мені зраджене, . Не гірке ворогів торжество, – Лиш промов мені слово пробачення, Ти, небесних чуттів божество! Вороги? Я їх наклепи стишую, Милосердя у них не прошу, – Їм не винайти муки лютішої Ніж ота, що в душі я ношу. Ну, а друзі? Не рівні ми в мужності, – Я середини зроду не знав! Що минає серця їх в байдужості, – Я на все те нестримно дерзав. Я не думав, що юності шумної Неприборкана сила мине, І у спразі тривоги безумної Лиш життя закликало мене! І захоплений дивною битвою, Я над прірвою часто стояв, Та здіймався твоєю молитвою, Знову падав – і врешті упав! То виводь же тропою тернистою! Розучивсь я ходити по них! Я в болоті хисткому не вистою Сподівань і бажаннів дрібних. Від базік, що брехні ще не кинули, Що їх руки в крові серед зла, Поведи в стан, де гинуть і гинули, За любові великі діла! Той, чиє животіння розбилося, Може смертю таки доведе, Що не боязко серце те билося, . Що любити він міг... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . (Вранці, у ліжку)Мрії, мрії! О, власть чарівна Благодатної сили природи! Гомін юності, пристрасть ясна, Пломінке почування свободи – Все в похмурій душі без пуття Підвелося ... та де ж це ти, сило? Я прокинувсь, мов кволе дитя. Знаю: день цей скінчиться безсило, . Я мікстуру вночі буду пить, і лякатиме знову могила, Де сумна моя маги лежить. Все, що в серці кипіло й боролось, . Промінь ранку сполохав блідий, Насміхаючись, внутрішній голос Пісню злу затягнув навісний: «Підкорися, – о, плем’я нікчемне! – Неминучим ударам судьби, Вас застали часи недаремне Непридатними до боротьби. Не пробила ще хвиля остання, Та для діла ви мертві давно. Вам судились благі поривання, . Та нічого вчинить не дано...»
|