|
Ми вийшли разом... Я ішов Наосліп в пітьмі ночі, А ти... вже світлом ніч боров, Дивились пильно очі. Ти знав, що глупа чорна ніч Не зможе просвітлитись, Коли ми з поля підем пріч, І став ти чесно битись. Ти ворогів і проклинав І таврував завзято, І маску сміливо зривав З негідника і ката. І що ж? Лиш промінь освітлив Нам обрії туманні, Говорять всі, що ти згасив Свій факел... ждеш світання. Ти спокій неука почав Оборонять наївно, – І вірить раптом в те ти став, На що звірятись дивно! Бурчиш на смілих юнаків І, мов глухий ізроду, Не чуєш свисту батогів І стогону народа? Нікчем шкодуєш з вищих кіл, Звикаєш дурнів славить. На тих же, що не склали крил. Задумав похід навіть! Хто мусив буть не солов’єм – Орлом із серцем щирим, Для руських юнаків вождем, Для руських дів кумиром, Хто ладен був віддать життя За правди перемогу, – Тому немає вороття З тернистої дороги. Хто ворог кайданів – святий Свій келех для народа До дна, до дна, до краплі пий – На дні його – свобода!
|