|
Я разу одного, в мороз дуже сильний Направив із лісу студеного крок... Дивлюсь – підіймається в гору повільно конячка, везе вона хмизу візок. І, йдучи поважно, спокійно і чинно, господар веде під вуздечку її, в великих чоботях, в кожусі овчиннім, в пальчатках великих, та з нігтик сам він! – Здорово мій друже! – Іди геть, додому! – Аж ти, надто грізний, тобі я скажу... Везеш звідки дрова? – Із лісу, відомо, мій батько он рубить, а я ось вожу. Лунали удари сокири у тиші... – А що, у татуся велика сім’я? – Сім’я-то велика, та двоє нас лише всього мужиків-то: мій батько та я. – Так ось воно що! А як звуть тебе? – Власом. – А рочків тобі? – Мені шостий настав... Ну, Мертва! – прикрикнув маляточка басом, рвонув під вуздечку, тай попрямував!
|