|
Ізнов на селі я. Ходжу полювати, Віршую потроху – і легко так жить. Учора, по вловах, не йшовши й до хати, На сіні в сараї я ліг відпочить. Заснув та й прокинувсь: у шпари широкі Проміння веселого ллються струмки, Воркує голубка; в блакиті глибокій Кричать молоденькі граки, Ще й інша майнула над стріхою птиця – По тіні ворону я зразу пізнав; О! Хтось там шепоче! У шпарах очиці Мов хто на разок нанизав! І карі, і сині блищать там, і сірі, – Неначебто цвіт польовий. В них спокій і воля, і радощі щирі, І добрості відсвіт ясний. Люблю я цей погляд дитячого ока, Де фальшу немає й сліда! Завмер я: душа схвилювалась глибоко... О! Шепчуться знов! Перший голосБорода! ДругийА пан, говорили!.. ТретійТа тихше, чорти ви! ДругийПанам лише вуса годиться носить! ПершийА ноги, бач, довгі, і сам уже сивий... ЧетвертийДивися, на шапці годинник лежить! П’ятийОт штука, так штука! ШостийЛанцюг золочений... СьомийО, річ недешева! ВосьмийЯк сонце горить! Дев’ятийА онде собака – який здоровенний! Вода з язика, бач, біжить. П’ятийРушниця! поглянь-но: стволи які, нене! Замочки різні!.. Третій(перелякано)Він не спить! ЧетвертийНічого, мовчи! Ще постоїм хвилину! ТретійПоб’є... Налякались маленькі шпиги І кинулись геть: так, зачувши людину, Злітають меткі горобці над стоги! Затих я, примружився – знову з’явились У шпарах очиці ясні. На все біля мене вони роздивились І винесли присуд мені: – Куди вже такому бідасі охота! Лежав би собі на печі! І видно – не пан він: як їхав з болота, Так поруч з Гаврилом... – «Почує, мовчи!» * * *О, милі плутяги! Хто з ними зазнався, Той, вірю я, любить селянських дітей, Та навіть коли б ти їх гордо цурався, Читачу, як «роду низького людей», – Я все-таки мушу одверто сказати, Що заздрю малятам отим: В житті їх поезії так пребагато. Що й пещеним дітям не знати твоїм. Щасливий народ! Ні розкошів, ні книги Не відають змалку вони. Із ними ходив у грибні я набіги, Розкопував листя, обшукував пні, Грибну намагався затямить місцину, А вранці нізащо не міг відшукать. «Поглянь-но, Савосько, під ту деревину – Обручка там, бачиш!» Нагнулись ми, хвать Змію ухопили! Кусається, клята! Савоська регоче: «Попався спроста!» Та досить нам їх довелось повбивати І класти на дошки моста. Мабуть, ми за подвиги слави чекали, – А в нас же дорога велика була, Щоденно трудящі усякі снували По ній без числа. Канавокопач вологжанин, Лудильник, кравець і кушнір, А часом, бува, городянин Молитися мчить в монастир. Під наше зелене гілля берестове Натомлений люд відпочити спішив. Тут діти обступлять: почнуться розмови Про Київ, про турка, про тисячі див. Як інший хильне, тоді тільки держися – Почне з Волочка, до Казані дійде! Чухну передражнить, мордву, черемиса, І казкою втішить, і притчу складе: «Прощайте маленькі! Старайтесь найпаче На господа бога у всьому вважать: У нас був Вавило, за всіх найбагатший, Та здумав на бога якось нарікать, – Відтоді і схуд, і збіднів наш Вавило, Ні меду від бджіл, ні врожаю з ланів, І тільки в одному, бідасі, щастило, Що волос у носі довжезний чорнів...» А то ремісник розкладе все знаряддя – Рубанки, підпилки, долота, ножі: «Дивіться, чортята!» А діти і раді, Як лудиш, пиляєш – усе покажи! Під приказки власні засне перехожий, Малята до діла – пиляти й стругать! То пилку затуплять, що й глянуть негоже, Чи свердла зламають – та й ну утікать! Було так цілісінькі дні пролітали, Що інша людина, то й повість нова... Ух, жарко! Гриби до опівдня збирали, А вийшли із лісу – ріка лугова Синіє, мов стьожка, і в’ється у травах, Всі скинули одіж на берег свою – І стільки у річці голівок русявих, Неначе грибів на поляні в гаю! І сміху, і крику, і гомону повно, Тут бійка – не бійка і гра тут – не гра... А сонце їх літнє пече невимовно. Додому, малята! Обідать пора! Вернулись. У кожного козуб чималий, А скільки пригод! Той он зайця злякав, Піймав їжака той... Були заблукали Ще й бачили вовка... Ото настрахав! І мушок дають, і комах їжакові, Частує Корній молочком – не бере! Той ловить п’явки у водиці ставковій На лаві, де мати білизну пере, Той бавить маленьку сестру на горбочку, Той тягне женцеві відерце кваску, А той, підв’язавши під горло сорочку, Рисує узори якісь на піску, Хлюпочеться та у густім баговинні, А в тої новенький вінок: Там білі і жовті, червоні і сині, Усяких багато квіток. Ті сплять, ті танцюють собі без упину. Он дівчинка ловить плоху конячину, Піймала і їде на ній у село. Чи їй, що вродилась під сонцем, на волі, Що мати її принесла у приполі, Пристойно б конячки боятись було?.. Пора грибобрання лише відлетіла, – Дивися-но, губи вже чорні у всіх. Набили оскому: чорниця поспіла! А там і малина, брусниця, горіх! Розкотистий гомін дитячої зграї Від ранку до ночі гримить у гаю. Тетеря, злякавшись, із трав вилітав І виводку кличе пухнату свою, Зайчатко сполохають – крику, содому! Глухар полинялий з безсилим крилом В кущі стрепенувся – ну, лихо старому! Несуть на село його діти гуртом... – Доволі, Ванюшо! Гуляв ти, дитятко, Тепер до роботи ходім! – Та навіть і праця до нього спочатку Обернеться красним обличчям своїм; Він бачить, як батько угноює поле, Як кидає зерно у землю пухку, Як потім ланок зеленіє поволі, Як повниться зерно в тяжкім колоску; От збіжжя достигле підріжуть серпами, В снопи перев’яжуть, до клуні звезуть, Просушать, молотять-молотять ціпами, А далі помелють і хліба спечуть. От свіжим хлібцем поласує хлоп’ятко І в поле з батьками охоче біжить. Сінця наберуть: «вилізай, бісенятко!» Ванюша на сіні мов цар той сидить. Та заздрість, одначе, в дворянській дитині Посіять було б мені жаль. Отож ми тепер показати повинні Із другого боку медаль. Звичайно, що хлопець селянський на волі, Нічого не вчившись, росте, Та виросте він, як билина у полі. Чи, може, й загине – нічого, пусте! Він знає, звичайно, стежки всі у гаї, Літа на коні, не боїться води, – Та люта його мошкара заїдає, Та рано хлопчині знайомі труди. Раз якось зимою в холодную пору Із лісу я вийшов; мороз так і гриз. Дивлюсь – підіймається тихо під гору Конячка, на санях вивозячи хмиз. Статечно простуючи з нею додому, Конячку під повід веде мужичок. В чоботях великих, в кожусі тяжкому, В старих рукавицях... а сам як грибок. – Здоров, парубище! – «Ану, не чіпай-но!» – Який же ти грізний, по правді скажу! А відки дрівця б то? – «Із лісу, звичайно. Там батько рубає, а я от вожу» (Здалека у лісі сокира дзвеніла). – А що, в твого батька велика сім’я? – «Сім’я-то велика, та що в ній за сила, Як два мужики лиш: мій батько та я». – А, он воно що! А як звать тебе? – «Власом!» – Котрий тобі рік? – «Та вже сьомий пішов! Ну, мертва!» – хлоп’ятко промовило басом І далі з конячкою рушило знов. Такий він малий був, хлопчак отой милий, Так сонячний промінь його осявав, Неначе те все із картону зліпили, Неначе в дитячий театр я попав! Та хлопчик був хлопчик живий, не ляльковий, І хмиз, і гринджоли, і коник рябий, І сяєво сонця холодне, зимове, І злеглого снігу вздовж вікон горби – Все справжнє, російське було перед мене З тавром смертодайним лихої зими, Що серце російське так любить, шалене, Що думи російські вселяє в уми. – Ті чесні думки, що немає їм волі, Що жоден гнобитель їх ще не зборов, Що в них так багато і гніву, і болю, Що в них – безконечна любов! Гуляйтеся ж, діти! Ростіть без тривоги! На те і дитинство у вас розцвіло, Щоб вічно любити це поле убоге, Щоб вічно воно дороге вам було. У правду народну ви вірте велику, Шануйте свій хліб трудовий, – І хай чарування дитячого віку Осяє вам сонцем туман гробовий!.. * * *Пора до початку вернутись настала. Смілішає, бачу, гостей моїх рій. – Злодії прийшли! – я гукнув до Фінгала, – – Вкрадуть нам усе! То ховай-бо мерщій! – Фінгалко мій, скорчивши міну важливу, Під сіно пожитки мої закопав, Ретельно сховав дичину особливо, В ногах мені ліг і сердито гарчав. Собачої тої премудрість науки Йому досконало відома була; Узявся такі витворяти він штуки, Що публіка з місця зійти не могла. От сміху та дива! Вже тут не до страху! Самі до команди: «Фінгалко, умри!» – Не застуй, Сергію! Пусти-бо, Кузяхо! – «Дивись – умирає». – З їх любої гри Я сам милувався, розлігшись на сіні, Та темно в сараї зробилось як стій: На сцені так раптом згущаються тіні, Як треба грозі зашуміти страшній. І справді: над стріхою грім розкотився, Ріка дощова у сарай потекла, Актор мій розумний загавкав-залився, А публіка драла дала! Широкі ворота з рипінням розкрились, Ударили в стінку, закрилися знов. Я виглянув: хмара вгорі клубочилась, І дощ на театр наш ішов. Під зливою босі малята втікали Швиденько до рідних дворів... Ми з вірним Фінгалом грозу переждали І вийшли шукать дупелів.
|