|
Що вже з тієї нам туги скорботної Смерть передбачена, ледь чи не бажана. Так загибає в нас з ласки господньої Руського краю людина зневажена З часу недавнього. Праця незміряна, Молодість, повна надії та щирості, Мова смілива, борня самовіддана – Вслід за тим роки в’язенської сірості. Звідав усе він: тюрму петербурзькую, Муки жандармські та муки свідомості, Все – безконечні степи оренбурзькії, Їхню фортецю... В нужді, в невідомості, Там упосліджений, скривджений мрією, Жив між солдатів – солдатом покованим, Звісно, й померти він міг закатованим, Може, і жив лиш з цією надією. Та, скоротити страждань не бажаючи, В дні вигнання зберегло його, дбаючи, Руських людей провидіння грайливеє, – Сповнились строки його нещасливії, Все, що з юнацтва ввижалося волею, Бажане серцю, йому усміхалося. И тут обійшло його долею. Серце порвалося.
|