Гнівом і журою вас потривожу я,
Більше не битися серцю жагучому,
Так у нас гине, ще й з божої милості,
Син батьківщини, великий, замучений.
Так у нас водиться. Юнь закріпачена,
Мова смілива, надіями сповнена,
Битва нерівна за щастя розковане,
Потім заслання і муки солдатчини.

Все він узнав: і тюрму петербурзькую,
Чемність жандармів, як плаху на помості,
Довідки, допити і оренбурзькую
Дальню фортецю. В нужді, в невідомості
Жив він там, гнаний неробами лютими,
Простим солдатом з одвічною мрією,
Міг він загинути і од шпіцрутенів,
Може, і жив він цією надією.

Та, скоротить його мук не бажаючи,
Поберегла його, страдником граючи,
Російська доля, терниста, грайливая,
Роки вигнання скінчились жахливії.
Все, що чекав і тягнувся до чого він
З юності трудної, зору з’явилося.
Тут стало заздрісно богові –
й серце спинилося.
Володимир Сосюра?