Гнівом і журою вас потривожу я, Більше не битися серцю жагучому, Так у нас гине, ще й з божої милості, Син батьківщини, великий, замучений. Так у нас водиться. Юнь закріпачена, Мова смілива, надіями сповнена, Битва нерівна за щастя розковане, Потім заслання і муки солдатчини. Все він узнав: і тюрму петербурзькую, Чемність жандармів, як плаху на помості, Довідки, допити і оренбурзькую Дальню фортецю. В нужді, в невідомості Жив він там, гнаний неробами лютими, Простим солдатом з одвічною мрією, Міг він загинути і од шпіцрутенів, Може, і жив він цією надією. Та, скоротить його мук не бажаючи, Поберегла його, страдником граючи, Російська доля, терниста, грайливая, Роки вигнання скінчились жахливії. Все, що чекав і тягнувся до чого він З юності трудної, зору з’явилося. Тут стало заздрісно богові – й серце спинилося.
|