|
«Стій-бо, хурмане! спекотою Далі нам не слід рушать!» Бач, село все за роботою – Вийшло в луг на сіножать. При заїзді сиротиною Няня згорблена сидить Над заснулою дитиною, І сама вже, мабуть, снить; Тільки ще мугиче пісеньку, Хрестить рот, як позіха. Сів і я до них близісінько, Пісня ж няні не стиха: «Низько, наче тій билиноньці, Треба голову хилить, Щоб на світі сиротиноньці Вік безжурно пережить. Сила ламле і соломоньку – Уклонись низенько їй, Щоб старші тебе, Єрьомонько, В люди вивели хутчій. В люди вийдеш, то й з вельможами. Будеш в дружбі з усіма, З молодицями пригожими Жартувати жартома. Ти людиною гулящою Проживеш своє життя...» Досить пісні непутящої! – Няню! дай мені дитя! «Нате! а відкіль забилися?» – Я проїздом, з міста сам. – «Колишіть, бо я стомилася... Та співайте над дитям!» – Добре! Пісня в нас не куплена, Розпочну, та не твою. В мене е своя улюблена... – Люлі-люлі, ой, лю-лю! В ницих лінощах без просвіту Ти мудриголов нудних Усипляєш, ниций досвіде, Клятий розуме дурних! – В нас під батьківською стріхою Не зростало ні одно Для життя людського втіхою Плодотворнеє зерно. – Будь щасливіший! Здоровою Пору юності лелій, Нерозважно сили нової В форму давню ти не лий. – У житті лиш вільним враженням Душу вільну віддавай І людським поривам бажаним В ній зростать не заважай. – З ними створений природою, Ти плекай їх, борони! Братством, Рівністю, Свободою Звуться, друже мій, вони. – Возлюби їх! в тому н значення, Щоб служить їм до кіпця! Бо нема миліш призначення, Осяйніш нема вінця. – Будеш чудом – не потворою – Батьківщині ти своїй; Не холопською покорою, Станеш ти в пригоді їй: – Неприборканістю дикою, Що гнобителів скида, І довірою великою До почесного труда. – Із ненавистю правдивою Спалахнеш чуттям святим, На неправду ринеш зливою, Мов із неба божий грім. – Отоді-то... – Та прокинулось Враз дитятко, плачучи, Няня вмить до нього кинулась І забрала, хрестячи. «Попоїж, ластовеняточко! Сите?.. Люлі, ой, лю-лю1" И заспівала немовляточку Знову пісеньку свою...
|