|
Ось парадний під’їзд. У години всіх свят, Мов холопським опутавшись страхом, Ціле місто з якимсь переляком Під’їздить до завітних дверцят. Записавши ім’я, черга зрання, Роз’їжджаються всі по домах, Так собою пишаються, жах, Що здається – це їхнє призвання! В звичайнісінькі дні цей розкішний під’їзд Різношерсті осаджують лиця: Прожектери, шукач-утопіст, І похилий старик, і вдовиця. То туди, то сюди, цілий день цей бедлам, Все кур’єри з паперами скачуть. Повертаючись, дехто співає «трам-трам», А ось інші, здебільшого, плачуть. Раз я бачив, сюди підійшли мужики, Бородаті, селянського роду, Помолившись на церков з поклоном низьким, Зупинились поодаль від входу. Ось з’явився швейцар. Буботять: «Допусти», – А в очах і надія, і муки. Він оглянув гостей: вид занадто простий! Загорілі обличчя і руки, Сірячинка худа на плечах, По торбинці на спинах зігнутих, Хрест на шиї і кров на ногах, В постоли саморобні озуті. (Мабуть, дибали довго вони Із якихось далеких губерній). Хтось прогримав швейцару: «Жени! Наш не любить злиденної черні!» І бабахнули двері як залп. Почекавши, пішли пілігрими, Бо швейцар не впустив, навіть лепти не взяв, Ще й услід щось обидливе гримнув. Так, пішли під образливий сміх, Тільки сумно зітхнули: «бог з вами!», Я дивився їм вслід: скільки бачити міг – З непокритими йшли головами... А володар палат розписних Посміхавсь у глибокому сні... Ти, – кому насолодою лестощі, Лизоблюдство, розпущеність, пестощі, Залицяння, обжерливість, гра – Пробудись! Осінися прозріннями: Поверни! Дай надію й спасіння їм! Та щасливі глухі до добра.. Не злякати громами небесними, А земні – ти тримаєш як цвях.. Йдуть ці люди дорогами хресними, Сум і горе несуть у серцях. Що тобі ця скорбота волаюча, Що тобі цей народ, мов сміття? Вічним святом, розпутством палаючи, Не дає схаменутись життя. І до чого? Дурною забавою Благоденство народне ти звеш; Проживеш ти без нього зі славою І зі славою вмреш! Безтурботно, у дивній ідилії Проведеш ти остаток життя: Під чаруючим небом Сицилії, У блаженстві земного буття, Споглядаючи сонце порфірове, Надсилаючи думи ефірові Про блаженство свого відчуття, – Заколисаний мертвенним спочивом Середземного сну, – як дитя Ти заснеш, піклуванням оточений Дорогої твоєї сім’ї (Що чекала на смерть заохочено); Привезуть нам останки твої... Ушанований скорбною тризною, Зійдеш ти у могилу... з небес, Нишком проклятий нами й вітчизною, Возвеличений кимсь до небес!.. Втім, навіщо таку ось особу Потурбуєм для вбогих людей? Не на них нам чи вилити злобу? – Кістку кинувши хибних ідей. Хай подавляться стовпотворінням... Не біда, все наш стерпить мужик; Так вказало саме провидіння: Він герой... і до труднощів звик! Від страждань, у харчевні убогій, Все проп’ють бідняки до рубля, Мовчки підуть, крізь час і дороги, І застогнуть... О, земле моя! Чи назвеш хоч єдину обитель, Я такої ще зроду не знав, Де б твій сіяльник, жнець і хранитель, Де б російський мужик не стогнав? Стогне він по полях, по дорогах, У в’язницях, темницях, острогах, У копальнях, в міцних ланцюгах; Під стодолою стогне, під стогом, Під возами у диких степах. Стогне в бідних халупах по селах, Захлинаючись горем від зрад; У містечках, далеких оселях, Близь під’їздів судів і палат. Вийди, вслухайсь: чий стогін несеться Над великим простором ріки? Стогін цей всюди піснею зветься – Йдуть крізь час, крізь віки, бурлаки!.. Волго! Річко!.. Під час половоддя Ти не так заливаєш поля, Як великим прокляттям народним Переповнилась наша земля! – Де народ, там і стогін... Сердешний! Що він значить, твій сум безкінечний? Чи прокинешся, сповнений сил, Чи, скорившись закону острогів, Все, що можна, що міг, ти звершив – Склав цю пісню, що схожа на стогін, І духовно навіки спочив?
|