|
Ось парадний під’їзд. На великі свята. Лицемірній не зрадивши звичці, Місто все – хто в кареті, хто в бричці. – До розкішних дверей підліта. Записавши звання та імення, Гості знов роз’їжджаються, їм Так приємно і радісно всім, Мов у цьому їх щастя й натхнення! А в буденну годину просителі місць, Удовиці та сироти вбогі Облягають парадний під’їзд, Оббивають високі пороги. А навколо – туди і назад, тут і там Все кур’єри з паперами скачуть. Повертаючись, інший співає «трам-там», А просителі бідні аж плачуть. Раз я бачив, прибились сюди мужики, Руські, чесні, сільські наші люди. Помолились на церкву й чекають дядьки, Русі бороди впали на груди... От з’явився швейцар. «Допусти, – кажуть. – брат», – А в очах і надія і мука. Той лиш скоса зирнув: що за вид для палат? В них же й лиця засмаглі і руки! Сірячина, та ще й у латках, По торбині на спинах горбатих, Хрест на шиї і кров на ногах Від старих личаків кострубатих. (Видно, довго чвалали вони Хто й зна відки, з далеких губерній)... Хтось гукнув до швейцара: «Жени! Від голоти, бач, нашого верне...» І замкнулися двері. Дідусь розв’язав Драну торбу руками старими, Та швейцар не пустив, подарунка не взяв, І пішли собі геть пілігрими. «Бог суддя йому!» – чулось між них, Безнадійно махали руками Й далі йшли, доки бачить я міг, З непокритими йшли головами. А хазяїн хоромів отих Іще спав на перинах м’яких... Ти, покірною челяддю пещений І життям безтурботним розбещений, Чий кумир лиш розпуста і гра, Прокидайсь – ти ж надія остання їх! Поверни їх – в тобі сподівання їх! Та щасливі глухі до добра... Не страшна тобі кара господняя, А земная у тебе в руках, І несуть бідолахи голоднії Безнадійність і горе в серцях. Що для тебе ці люди знедолені? Їхня мука тебе не пече. Наче свято в чаду задоволення Все життя твоє змалку тече. Не прокинешся. Нащо? Забавою Поривання найкращі ти звеш, Проживеш і без них ти зі славою І у славі помреш! Без турбот, мов аркадська ідилія, Закінчаться життя твого дні: Десь під сонячним небом Сіцілії, Під заморського птаства пісні, В гарнім затишку, спостерігаючи, Як у морі блакитнім втопаючи, Промінь сонця його золотить. Та ще й хвилею там Середземною Заколисаний – тихо заснеш, Для родини дбайливої, чемної Залишивши, крім туги даремної, Довгожданую спадщину теж. Щоб останки прощальною тризною Вшанувать – привезуть їх сюди, – Хоч і проклятий потай вітчизною, Все ж лишишся прославленим ти!.. А втім, нащо такого вельможу Для людців ми турбуєм дрібних? Злість на них свою вилити можем, – Це безпечніш... Хіба в тому гріх, Що не всім це життя – насолода? Не біда, що потерпить мужик! Так йому присудила вже зроду Вища воля... та він уже й звик! Є корчма за заставою вбога, Там проп’є він усе й загуля, А тоді – у далеку дорогу Та й застогне там... Рідна земля! Покажи мені край неймовірний, Я такого кутка не стрічав, Де б сіяч і захисник наш вірний, Де б російський мужик не стогнав? Стогне він на полях, по дорогах, Стогне він по в’язницях – острогах, В темній рудні на ржавім цепу, Під стогами, в повітках убогих, На ночівлі під возом в степу. Стогне в хаті нетопленій вдома, Світлу божого сонця не рад, І в селі, і в містечку глухому, У під’їздах судів і палат. Чуєш, брате, чий стогін несеться Над просторами Волги-ріки? Стогін той у нас піснею зветься, – То у лямці бредуть бурлаки!.. Волго, Волго, ріка многоводна, Ти не так заливаєш поля, Як сльозами і горем народним Переповнена наша земля, – Де народ, там і плач... Ех, сердечний! Що він значить, твій плач безконечний? Чи проснешся ти, сповнений сил, Чи, підкорений долі зловісній, Все, що міг, ти давно вже створив, – Наче стогін, створив свою пісню І духовно навіки спочив?..
|