|
Ось він, ганок бучний! По рочистих святах, Зачумілий у рабській слаббті, Цілий город в якійсь-то турботі До дверей тих хапається – страх! Записавши наймення і звання, Повертаються гості назад, І кожнісінький так-то вже рад, Що, мовляв би, у тім – всі жадання! А у будні цей ганок вельможний найбільш Оточає люд бідний, мізерний, І пройдисвіт, і пан, на все здатний за гріш, І вдовиця, й каліка старезний. Тут по ранках туди і назад раз у раз Все з бумагами вершники скачуть; Інший звідти іде і веселим гаразд, А другі ж, повертаючись, плачуть. Раз я бачив, сюди надійшли мужики, Бідолашні, селянськії люди; Помолились хресту, стали геть здалекй, Думні чола схиливши на груди. Появився швейцар... «Допустіть!» – загули Якимсь порваним голосом з муки; Той огледів гостей: непоказні були – Вид палений, потріскані руки, Сірячини на плечах в латках, По торбині на спинах зігнутих, Хрест на шиї та кров на ногах, В личаки саморобні узутих... (Знати, довго чвалали вони Та й дізнали в дорозі бідоти!) Хтось гукнув до швейцара: «Жени! Наш не любить тієї голоти!» И замкнув двері. Пождали, сіроми сумні, Потяглись за шагом тим злиденним... Так швейцар не прийняв, і пішли геть вони, Палючися під сонцем південним, Простогнавши: «Нехай його біг Вже розсудить, – як зглянувсь над нами!» Безнадійно махнули руками, І, аж поки я бачити зміг, З непокритими йшли головами... А палацу розкішного пан Ще у ліжку пестився, як хан... Ти, що вік свій кохаєшся в лестощах, Волоцюжестві, ласощах, пестощах, Час марнуючи в картах цілком, – Гей, прокиньсь! Заверни їх хоч з жалощі: У тобі – їм рятунок і радощі... Так щасливі ж не щедрі добром! Байдуже тобі кари господнії, А людськії ти держиш в руках, – І несуть оті люди бездольнії Нерозважену тугу в серцях. Що тобі оте горе пекучеє, Що тобі бідолашний той люд? При житті, що мов свято кипучеє День у день, – озирнутися в труд! Та й навіщо? Писаків оманою Ти народнеє щастя зовеш; Проживеш пак без нього ти з шаною І при шані умреш! Мов проміння рожеві, вечірнії, Твої згаснуть безжурнії дні На розкішнім повітрі Сіцілії, У квітниці рясній, запашній, Дивлячись, як те сонце яснесеньке, Поринаючи в море синесеньке, Озолочує в паси блакить... Заколисаний піснею тихою Любих хвиль – ти заснеш самохіть, Мов дитина, між ласкою, втіхою Дорогої твоєї сім’ї, Що у вічі до тебе впадатиме, (А на смерть твою заздро чигатиме). Заберуть і останки твої, Привезуть колією залізною Їх до нас... І ти ляжеш в землі, Нишком проклятий всею отчизною, Гучно вславлений в пишній хвалі!.. Отже, як се велику парсону Для людців ми турбуєм дрібних? Краще зірвемо серце на них: Безпечніш... та й чим-небудь до еону Хоч розважим себе... Не біда, Коли часом той хлоп постражда: Він і звик, та й у небі святому Так судилось! В шиночку сіроми Все проп’ють від жалю до шага І застогнуть, ідучи додому... Ох і земле моя дорога! Назови хоч одну ти країну, – Я такого й кутка не видав, – Де б не тяжко було селянину, Де б твій син та сівач не стогнав? Стогне він по полях, по дорогах, Стогне він по темницях, острогах, Під землею в тяжких кайданах; Стогне він по степу коло стогу, Стогне він коло воза тяжкого, Стогне він і по власних хатах, Навіть божому світу не радий, Стогне він по усіх городах, По прихожих судів і уряду! Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься Який стогін з тієї ріки? Отой стогін в нас піснею зветься: То ідуть на гужах бурлаки! Волго, Волго! У повідь весною Ти не так потопляєш поля, Як тією людською сльозою Напилася вже наша земля! Де народ, там і плач... Ох, сердешний! Що ж твій стогін вістить безконешний? Чи прокинешся ти з кайданів, Чи під гнітом тяжким бідування Ти вже все, що здолав, повершив, – Зложив пісню, не пісню – ридання, І душею навіки спочив?!
|