1Неспокійних очей чарування І підроблена барва лиця, І убогі розкоші убрання – Не на користь їй змушеність ця. Чи не краще ж, раніш, ніж охає, . Кинем присуд ми їй без пуття, Ми покличем її й запитаєм: «Як дійшла до такого життя?» Недовга розповідь цей раз: У неї батько – писар бідний, Щодня ходив він у Приказ, І мав порок старий, негідний – Запоєм пив – і бушував, Коли додому повертав. Відчувши сутичку, малишку Дружина виведе хутчіш, І покладе її у ліжко, А двері підіпре щільніш. Та бідній дівчині не спиться! Здається їй, що батько злиться, І плаче мати. Й хоче встать, Звестися Саша, – не лежиться, І стука серце... де тут спать? Розсунувши завіс сувої, На двері гляне в неспокої, Де від содому все тремтить, І ворухнутися не сміє. Так пташка під кущем сидить І слухає, як буря виє. Та хоч отець мав буйну кров, Але й йому кінець прийшов, І стало гірше їм без нього, Померла мати без старого, А дівчинку взяла «Мадам» І в магазині оселила... Та не багато шили там І не в шитті, була там сила... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2«Що ж ми, справді? нас можуть застати Поруч з нею?!». І вбік одійшли... Ні! тобі співчуття вже не мати, . Дочко злиднів, нещастя і мли! Світ тебе віддає на знущання, Але іншій охоче простить, Що себе продає без вагання, Без нужди й боротьби, самохіть; Що, уставши з ганебного ложа, Прибереться та щоки притре, І летить, вся манлива та гожа, В екіпажі, у лігво старе – В пишну вулицю моди й забави, Офіцерів, лореток і бар, Поглина з половини держави Там прибутки заморський товар. Кажуть, ніби в цій вулиці милій Все, що модного вигадав люд, Поєдналось в привабливій силі, І немає лиш руського тут – Тільки Ванька проїде похилий. Тут і вдень і вночі маскарад, І пишається нею столиця. На французький, на англійський лад Геть неруські спотворивши лиця, Там гуляють вони у юрбі, Спадкоємного ледарства діти, Задоволені, ситі, тупі... Та кому ж бо розставиш ти сіті? Ти з коляски своєї зійшла, і на стрічці ведеш цуценя ти; Зграя дурників модних прийшла Вперегінці тебе проводжати. Встала злоба і заздрість п’янка У прекрасної статі негайно. Глянь, дружино сумна бідняка, Як вражає цей чар надзвичайно! Самоцвіти, квітки, кружева, Що доводять уми до сп’яніння, І на лобі фатальні слова: «Продається з торгів це створіння!» Що, красуне, нахабно зориш? Чим пишаєшся? Ось твоя повість: Немовлям ти попала в Париж, Загубила невинність і совість, Научилась білитись, брехать І з’явилась у царство пихате: Чула ти, ніби легко здирать Наше нібито панство багате. Так, не важко! Та треба ввійти У цей вибраний світ з атестатом. Нас красою не перемогти, Не вразити розпутним нарядом. Слава й мода потрібні у нас, Ти молодша була і вродлива, Але бідна й незнана в той час І, о боже! була соромлива..., Спогад твій про купця розривав Нам серця: у завзятті бурлацькім. Він то ноги твої цілував, А то хльостав нагаєм козацьким. Та, на щастя, цей дикий чудар Був слабенький на ум і серденько. І засів за французький буквар, Щоб слівцем обмінятись ніжненько, Ти ж тим часом собі завела Рисаків, екіпажі, наряди, І прославилась – в моду ввійшла! Ми знайомству скандальному раді. Що за діло, що здавна ти вся Продаєшся під усміхи вражі, ІДо підроблена честь і краса, Як герби на твоїм екіпажі, Що дурна ти й пуста, як оса, – Все ніщо! хто служив вашій нації, Порішили судом громадським, Що цинізм твій доходить до грації, Що геройство в безстидстві твоїм! Ти у бога дітей не просила, Але й жінкою також була, Ти зі скреготом сина носила І, родивши, його прокляла: Він підріс – ти його нарядила І на Невський з собою взяла. Та нічого! Поява малого Не збудила нікому душі, Призвела лиш до жарту пустого, Давши страви уму без межі. Дивувалась вся гвардія наша (Та і справді, чудне почуття), Що до всякого з словом «папаша» Удавалось наївно дитя... І не кинув ніхто у зневазі Грудку бруду, щоб матір скарать! Почуттям материнським в образі Більше стала вона торгувать. Жалюгідні й бліді, в отупінні, Вже згубили свій шик юнаки, – І по Шевському бродять, мов тіні, Всі розорені вщент глупаки! Але приклад не учить нікого, Вона інших розорить ще гірш: ,3 нею лінь, тупоумство, до того Ще й нудьга... Та замовкни, мій вірші Голосніші були ще вітії, Та корисний не будеш жалем... Ми не зменшимо дурнів в Росії, На розумних нудьгу наведем.
|