|
Я був у тебе на могилі, Подруго днів тяжких, і твій Чистішим образ, риси милі Малюються в душі моїй. Бувало, натерпівшись муки У метушні життєвих справ, Під тягарем нудьги, розпуки Тебе я хмуро зустрічав. Твій сміх, твоя весела мова Не проганяли темних дум, Лиш дратували знов і знову Мій гарячковий, хворий ум. І думав я, що ти не мала В душі до мене співчуття, Все глибше, глибше заповзала У серце гіркість почуття... Та час назад не повертає. Що ж, юність – схиблює вона: Без сліз вона біди не знає, Без сміху радості не зна... Померла ти. Ущухли грози... Я потім іншу жінку знав, Я щохвилини бачив сльози І часто сміх твій учував. Тепер і дорогі і милі Ті пережиті сумно дні, – 0 скільки ніжності і сили Вони народжують в мені! Кажу з докором і журбою: «Чом не цінив я ті літа?» Замріюсь – ти переді мною Стоїш – жива і молода: Сіяють очі, локон в’ється, Говориш ти: «Не будь сумний!» Від сліз болючіш віддається Твій срібний сміх в душі моїй.
|