|
В одному із провулків дальніх Серед товаришів печальних Поет в підвалі помирав І перед смертю їм сказав: «Як я тепер, тому сім літ Другий бідняк покинув світ – Його звела така ж недуга. Я був йому завжди за друга І брата долею. Ми йшли Тернистим шляхом у неволі І пересидить не могли До нас обох лихої долі. Він чесно істині служив, Він духом був сміліший, вищий, Тому й дорогу проложив Собі раніш на кладовище... Тепер моя година б’є... За другом і моя дорога; Зробив я мало; з волі бога Змарноване життя моє. Були мої страждання люті, – Та в багатьох я винен сам: Тепер, як час навік заснути, Належне другові віддам – Скажу про нього все, що знаю, Що бачив, – як він жив, горів, І що, знеможений до краю, Він чесним людям заповів... Родився він сливе плебеєм (Походження неславне теє, Та він інакше міркував). Його отець був лікар бідний, Любив горілку жалюгідний, Хлоп’я ж не вчив, а мордував. Зростав самотньо син – в Росії Цей шлях відомий у життя, – Книжки розумні і пустії Читало жадібно дитя, До того ж крадькома, звичайно. Солодкі мрії огнесяйні Душі дали високий лет... Який прозаїк чи поет Поміг душі його розвитись, З добром і славою здружитись – Не знаю я. Та в нім палав Вогонь багатих сил природних. Думок і прагнень благородних І чесних безкорисних справ. По смерті лікаря лишився На світі вбогий і малий. В Москву потрапив, повен мрій, Там в університеті вчився; Та вигнали, – мовляв, не мав Якихось родовідних прав, – Не удостоївши патентом, – І залишавсь він цілий вік Все недоученим студентом. (Один учений чоловік Його у захваті огиднім Колов цим нрозвищем єхидним, А втім, сам бог йому суддя!..) Бідняк, терпівши злидні й горе. В підвалі жив – почав він скоро Писать в журналах. Знаю я: Писав багато... Мудрим словом, Жаданням правди, духом новим Гарячий труд його палав. Його примітили... В ту пору Прийшла охота прожектьору, Що бариші бажав збирать, Журнал широкий заснувать. На справу дивлячись невірно, Він тільки одного шукав, Щоб той, хто головним би став В журналі тім, – писав розбірно І вчасно труд свій поставляв, Ніколи б термін не ламав. Бєлінський якось з ним списався І жить на Північ перебрався. Тоді мертвотний час прийшов, Глуха література стала: Загинув Пушкін; і любов До неї в публіки згасала... В змаганні пошлих тем, ідей Вона, втонувши, животіла... І до життя та до людей Неначе не було їй діла. Тоді, як в рідній стороні Одверто зло торжествувало, Лиш колисковії нісні Література їй співала. Міцної не було руки, Щоб їй мету вказала сміло; Лиш два завзятих поляки У неї спереду шуміли. Вже новий геній підіймав Тоді главу свою між нами, Та він самотній знемагав, Утискований ворогами. Носив йому під стяг ясний Запас ідей, і сил, і мрій Гурток іще несмілий, гнаний... Потреба сильна скрізь була У слові, в правді довгожданій, В одвертім викриванні зла... І він прийшов, плебей незнаний!... Не пощадив він ні падлюк, Ані підлиз, ні ідіотів, Ні псевдощирих патріотів, Благонамірених злодюг! Він всі легенди перевірив, Без сорому усю він змірив Безодню дикості і зла, Куди, під лестощі заснувши, І честь, і правду позабувши, Вітчизна змучена зайшла! Він кидав їй докори грізні За рабство і ганьбу навкруг... І ворогом назвав вітчизни Його – вітчизни лживий друг. Над ним уже збирались хмари. Ворожі сипались удари. Та дикий галас брехунів Його з дороги ще не звів... В нім сили дужче розгорялись Й тоді, коли змагався він, Його соратники смирялись, В негідників преображались, – А він несхитно йшов один!.. О! скільки є душею вільних У рідній стороні моїй Синів великодушних, сильних І відданих безмежно їй. Людину хто за брата має, Хто зло таврує, проклинає, Чий погляд ясний, світлий ум, Кому не утискають дум Іржаві давнини окови, – О! всі вони назвать готові Його учителем своїм!.. І доля піклувалась ним, Трудився довго він і много (Звичайно, не без волі бога) Сказать корисного зумів, І може б навіть уцілів... Та почалась тоді тривога В Парижі буйному – і в нас Луна від неї пронеслась... Скрутили без жалю цензуру, Наслухавшись обмов – клевет, І розглядать літературу Зібрали цілий комітет. На щастя, там сиділи люди Чесніші, як між них один, Катюга думки, Бутурлін, Який, б’ючи себе у груди, Скажений, повторяв весь час: «Закрийте університети І зло ми винищимо враз!..» (О, муж безсмертний! ще поети Не оспівали ці слова, Та слава скрізь про них жива! Нехай тебе гробак глитає, – Та раду цю запам’ятає Певніш нащадок славний десь, Ніж том твоїх писань увесь...) Півроку майже нас судили, Читали, розшуки робили, – Та правих не було проте... Як буть! Спасибі їм за те, Що суд той був не зовсім грізний... Похмура надійшла пора, І чесний засівач Добра Попав у недруги вітчизни; За ним був нагляд і тюрму Уже пророчили йому... Та тут послужливо могила Йому обійми вже відкрила: Замучений трудом важким, Виснажливим убозтвом злим, Помер він... В пресі пом’янути Його не сміли... Дні ідуть, Все менш про нього згадок чуть, І скоро буде він забутий!..» Поет замовк. За день його Уже не стало. Друзі склались І над покійним домовлялись Поставить пам’ятник, – свого Здійснити наміру їм скоро Снаги не стало, а пізніш Могила заросла густіш: Не знайдеш... Не велике горе! Живий піклується живим, А мертвий сном хай спить міцним...
|