|
Де ти, мій демоне давній, Кате бозсонних ночей? У товаристві преславнім Втрачу я розум ачей. Дмеш ти на вогник, буває, Вогник сильніш спалахне, Прапор так гордо замає, Юність осяє мене. Бачу і радість, і скруту – Все я душею киплю: Так я ненавиджу люто, Так безоглядно люблю! Нині я все розумію, Думкою в безміри Мчу, Я і прощати вже вмію, Та неохоче мовчу. Що ж бо мені прилучилось? Як розгадаю себе? Миттю б усе прояснилось, Та не докличусь тебе! Серце здолати натхненне, Мабуть, не зважишся ти? Чи, задоволений з мене, Просто не хочеш прийти?
|