|
Замовкни, Музо помсти і скорботи! Будить посну лих годі вже тобі. Прокляттями біди не побороти, Вмираю і мовчу в своїй журбі. Нащо жалі і нудьгування ниці? Оплакувати втрати? Ні, пробач! Як скрип дверей іржавих у в’язниці, Мені набрид мойого серця плач. Всьому кінець. Сльозою затяжною Закрилися від мене ясні дні, Не просвітліє небо наді мною, Не кине в душу променя мені... О променю любові й воскресіння! Тебе не раз я кликав з темноти, В труді, в борні, на рубежі падіння – Тепер уже не кличу – не світи! Не хочу бачити безодні тої, Яку ти можеш нині освітить... Те серце не навчити вже любить, Що зморене з ненависті страшної.
|