|
Замовкни, Музо смутку і відплати! Не хочу я тривожить сон чужий, Доволі нам з тобою проклинати Самотній я вмираю – й мовчазний. Нащо сльоза по втраті і квиління? Чи з того легше стало хоч на мить? Мені, як од тюремних брам рипіння, Від зойків серця власного мерзить. Усьому край. Сльотою і грозою Недарма шлях затьмивши темний мій, Не проясніє небо наді мною, Не кине в душу промінь теплий свій. Любові та відродження проміння! Я звав тебе – вві сні та наяву, В труді, в борні і на межі падіння Я звав тебе – тепер уже не зву! Мені б у прірву глянуть не хотілось, Котрої тьму ти можеш освітлить... Довіку не навчиться вже любить Те серце, що ненавидіть стомилось.
|