|
Цвіт життя – той вік, що зветься кращим. Я згубив під тягарем труда, І поетом вільним та ледачим Я не був усі мої літа. Тільки довго стримувані муки В серце ляжуть з гіркістю отрут. Я пишу: закуті в рими звуки Уривають мій буденний труд. Все ж вони не гірш нудної прози. І хвилюють лагідні серця, Як зненацька падаючі сльози З посмутнілого лиця. Та народ мої забуде твори, І себе не лещу я дарма... Віршу мій, незграбний і суворий, У тобі поезії нема! У тобі мистецтво не панує... Та в тобі кипить живлюща кров, Почуття відплати тріумфує, Тліє, догоряючи, любов, – Та любов, що добрих прославляє, Ката й дурня ганьбить до кінця І вінком терновим наділяє Безборонного співця...
|