|
Білий день загляда до столиці, – Добре спиться вродливій жоні, – Тільки муж, трудівник блідолиций, Не ляга, щоб спочити у сні! Завтра подруга Маші покаже Дорогий і прегарний убір... Певне, Маша нічого не скаже, Тільки гляне... цей пагубний зір) Хай же знає, що він їй не ворог, Їй належать його почуття: Два такі він їй купить убори. Дороге ж у столиці життя! Засіб є, та його не ужити, – Під рукою казенний сундук; Він з дитинства навчився цінити Марноту небезпечних наук. Він людина нової породи: Винятково він честь цінував, І звичайні, безгрішні доходи Він злодійством, дивак, називав! Краще б жити спокійно і тихо, Не франтити, не лізти у світ, – Та образиться теща, на лихо, Та огудить багатий сусіді Все дурниці... та Маші бажання Над усе – молода ще вона! Скаже: «Платиш ти так за кохання!» Гірш докори, ніж праця сумна! І кипить-поспіває робота, І натомлені груди болять... Та, нарешті, настала субота: Ось і свято – пора погулять! І вій пестить укохану Машу, – Чашу праці вій випив до дна, І тепер насолоди він чашу П’є жадібно... щаслива мана! Якщо дні його сповнені туги, То хвилини бувають п’янкі. Для душі ж, після праці й наруги, Не на користь хвилини такі. Покладе його Маша в могилу, Проклинатиме злигодні вдів. Чи ж збагне хоч тоді його мила, Чом так швидко нещасний згорів?
|