|
Осінь глибока. Граки полетіли, Ліс оголився і ниви спустіли, Тільки не вижата смужка одна... Думу сумну навіває вона. Ніби колосся жаліється тихо: «Слухать нам тоскно осінню хурдигу, Тоскно схилятись додолу в ці дні Й зерна купати в пилу та в багні! Нищать в години нічні і досвітні Нас ненажерні птахи перелітні, Заєць нас топче і буря нас б’є... Де ж наш господар? Зима ж настає! Може, від інших ми гірші вродились? Може, не буйно цвіли й колосились? Ні, ми від інших не гірші – й давно В нас налилось і достигло зерно. Він не для того ж орав тут і сіяв, Щоб нас осінній вітрюга розвіяв?..» Вітер їм жалібно відповіда: – Сили нема в орача до труда. Знав він, для чого зорав і посіяв, Та не під силу роботу затіяв. Тяжко бідасі – не їсть і не п’є, – Хворість йому підвестись не дає; Руки, що вивели борозни в полі, Висохли й звисли, безкровні і кволі, Очі погасли і голос пропав, Голос, що пісню журливу співав, Як у задумі орач за сохою Йшов, надавивши на неї рукою.
|