|
Осінь глибока. Граки полетіли, Ліс оголився, поля опустіли, Тільки невижата нивка одна... Думу журливу наводить вона. Наче шепоче колосся крізь тугу: «Нудно нам слухать осінню зав’югу, Нудно хилитись в дощі та в грозі, Зерно налите купать в пилюзі! Днями й ночами клює наші зерна Птиця залітна, завжди ненажерна, Заєць нас топче та буря-біда. Де ж наш хазяїн? Чого дожида? Може погано вродило колосся? Може не рясно цвіло й налилося? Ні, в нас не гірша других ряснота, Колос шумить, як стіна золота. Нащо ж хазяїн у землю нас сіяв? Може, для того, щоб вітер розвіяв?» Вітер шепоче: «Надходить зима, Сили в хазяїна й краплі нема. Сіяв, робив він до сьомого поту, Та не під силу задумав роботу. Тяжко сіромі, не їсть і не п’є, Серце хвороба і сушить і б’є. Руки, що міцно тримались на плузі, Всохли, як тріска, при тяжкій недузі, Очі потьмилися, голос притих, Той, що виводив пісень жалібних, Як, на соху приналігши поволі, Йшов ваш хазяїн задумливо в полі».
|