|
Осінь похмура. Крюки залетіли, Ліс оголився, поля спустошніли; Тільки не вижата риза одна... Збуджує думу журливу вона. Ніби шепочуть колосся похмурі: «Нудно осінні нам слухати бурі, Нудно хилитись чолом до землі, Зерна достиглі ронить по ріллі! Птаство ненатле та хиже щоночі Нас окрадає і нищить досхочу, Заєць толочить і буря лама... Де ж пак ратай наш? Чом досі нема? Чи ми вже гірші за всіх уродились? Чи ми не рясно колоссям укрились? Ні! Ми не згірші за інші, й давно В нас налилося й достигло зерно. Та чи на теє ж орав він і сіяв, Аби нас вітер зимовий розвіяв?» Стогне в одповідь їм вітер сумнйй: «Ратай, хазяїн ваш, дуже слабий. Знав він, для чого вас сіяв весною, Та підірвався від праці тяжкої; Трудно сердезі – не їсть і не п’є, Хворе серденько робак йому ссе; Руки, що перше провадили плуга, Зсохли на тріски, звисли, як пуги, Стемріли очі і голос пропав, Що сумовитої пісні співав, Як, налягаючи грудьми на рало, Ратай задуманий йшов тут, бувало».
|