|
Осінь глуха. Ластівки відлетіли, Листя обпало, поля опустіли. Тільки один недожатий загін... Думку наводить тужливую він. Бачиться, шепче до колоса колос: «Вкучний нам бурі осінньої голос. Важко хилитись аж геть до землі, Пилом вкривати зерна золоті. Кождої днини і кождої ночі – Птаха ненаїсна жре нас, толочить, Заєць нас хрупає, буря нас б’є... Де ж наш орач? І чого ще він жде? Чи то ми пліхше, ніж інші, вродились? Чи ми не вразно цвіли-колосились? Ні, ми не пліхші від інших, в свій час Зерно налилось, достигло і в нас. Чей, не на теє ж орав він і сіяв, Аби нас вітер осінній розвіяв?» Вітер тужливо на те їм шумить: «Хорий орач ваш, без сили лежить. Знав, нащо оре, і сіяв з охотою, Але спромігсь надсильнов роботою. Горе сіромі, не їсть, не п’є, Серце зболіле черв’як йому ссе. Руки, що борозди ті виводили, Висхли, як скини, повисли без сили, Очі померкли і голос пропав, Що сумовитую пісню співав, Як на чепіги налігши рукою, Ішов у задумі орач бороздою».
|