(Волзька бувальщина)IНауму паточннй завод І дворик постоялий Дають після дрібних турбот Прибуточок чималий: Задарма знявши шмат землі, Селянам для потали Охоче він дає рублі, Щоб працею вертали, – Так голий обернувсь пустир На картопляне поле... «Бабайський» поруч монастир. Село «Великі Солі», А недалеко й Кострома. Наум живе – не тужить, І Волга-матінка сама його кишені служить. Новий його шинок стоїть На ближнім «перекаті»; Як літо Волгу обмілить, Вже до цієї хати Знайома стежка бурлакам: Там п’ють багато «чарки»... Там більшим не пройти суда Там «паузяться» барки. Купці біжать: «Допоможи!» Наум купців стрічає, Мигне народу: докажи! І сам допомагає. До ранку йде робота-гра, Всім радість на роздоллі, Немає лиха без добра! Згадаєш мимоволі, Що Волга тішить бідняка, Міліє, тиховода... Благословенна ти ріка, Годівниця народа! IIЛюблю я в ті короткі дні Негадані тривоги, І труд, і вогнища, й пісні, На березі з дороги Я бачу сотні рук і лиць, Що миготять красиво, А паруси, мов крила птиць, Хитаються ліниво, А місяць над рікою встав, А Волга ледь зітхає. Ось різко свиснув пароплав; Він іскри розсипає. Узгір’я темних берегів Луною геть сповнялись... Не лиш до пісні бурлаків Ці хвилі прислухались. Я часом слухав серед мрій Той спів про горе люте, Та славний гомін трудовий Мені приємніш чути. Нехай дожив я до сивин. Та я змінився мало. Других часів, других картин Я бачу вже начало В житті надволзьких берегів, Де стільки ще омани: Там звільнений від кайданів Народ невтомний встане, Заселить навкруги піски й болотяні долини, І зробить глибшими річки; По їх гладкій рівнині Гігантські судна пустить люд Численною юрбою, Бадьорий вічно буде труд Над вічною рікою... IIIО, мрії!.. Вірю я в людей, Хоч знаю, що ця віра К добру поки що не веде. На взір я міг би щиро Згадать вам сміло імена, Що мають добру славу, – Та сміливість у нас смішна, Украй непевна справа! Поки над нами ще нема Ні хмарки, сонце сяє, – Юрба ганеб на глум здійма, Відважних лиш вітає; Та тільки буря навкруги – Вона вже рада шикать, – Зникає друг, а вороги Спішать біду накликать... О Русь! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Чи кров жива тече в тобі, Чи тільки гній отруйний? IVНауму з гаком п’ятдесят, Та жінки він не має. Був ласий він до грошенят, Але черствий без краю. Казав не раз: «Як шлюб узять Лиш клопіт! а «дівиці» Ще гірш того: і час потрать, І гроші на спідниці». Та суперечити мені Не довелось Науму, Хоч, може, в ті далекі дні Таїв я іншу думу, Хоч інше мав я на меті. (Були ми лід і спека). «Не так страшна у самоті Грозова небезпека; Хай ледарі і хай раби Шляхом простують звичним, Повинен власної судьби Царем я буть довічним!» – Я думав гордо. Хто б не хтів Лишити світу сина Невчасно я родивсь і жив – Лиха була година! Забуло сонечко світить, Погас і місяць сяйний, І важко стало відрізнить Від ночі день звичайний. Грім безперестану гримів, І вихор був жахливий, І рід людський під ним німів Наляканий, вразливий. Настала мить: зоря зійшла На обрії похмурі, – І буря враз.нова прийшла Замість старої бурі. І силам нашим бій новий Жорстоко готували... Стомивсь я... у борні страшній Поникли ідеали, І час минув... І ждать дарма Сердечного союзу. Помру – і слід поглине тьма! Надія вся на музу! VСтріляю часом куликів На мілині піщаній І чую гомін бубонців І свист у млі туманній. На кручу вибіжу мерщій: Візок знайомий здавна, Басує пара, наче змій, Сідок сміється славно... Нарядні коні! Шлеї в них У лусочках на спині. В високих чоботах масних, У довгій чуйці синій, В новім московськім картузі, Сам править пристяжною, Наум летить в усій красі. Рад бачитись зі мною! Кричить: «Та годі вам стрілять, Пора чайок подмухать!..» Наум любив порозмовлять, А я любив послухать. Горілку, страву, самовар Несли нам по порядку И дорогоцінний Волги дар – Бурштинову стерлядку. Наум мені пропонував Рябинівку, вишнівку, А, розійшовшись, одбивав «Засмолену голівку». «Ну, справи як?» – «У бариші», З усмішкою киває. Порозмовлявши по душі, Докладно обчисляє, Що в рік вино йому дало, Що має від заводу. «Робило все мені село – На років три доходу! Проходить літо у труді, Працюю з передсвіту. Зима прийде – лежу тоді, А то у місто їду. Начальство – все одна сім’я, З ним у біді не згинуть; Багато праці – свисну я: Сусіди не покинуть; Округу всю я захопив, Казни у мене стане: Нема кріпацьких кайданів, Мої тепер кайдани. Суддю за гроші я куплю, Умилостивлю бога...» (Русак природний – у хмелю Він глузував з усього...) VIПіввіку так прожив Наум І не тужив ніколи. В нім працював практичний ум, А серце спало кволе. Коли його я зустрічав, Про дуб широковітий Пригадував я: сіті ткав Павук там працьовитий. Щоранку він спускавсь не раз По нитях павутинки, Мов по канату водолаз, Шукаючи личинки, То комара підстерігав, В обійми тяг негайно, Обідав ним, і приступав До справ своїх звичайно. І вивів, наче напоказ, Павук мій павутину. Яка тканина! Там запас Він клав на чорну днину! Там мошкари рої знайшли Собі навік могили, У темну пастку там лягли І бабки легкокрилі; Його сусід, другий павук, Хитався там убитий. А Мій украй об’ївся мух – Гладкий, пихатий, ситий! Дрімає мирно у кутку, Чи муху він пантрує... Живеться славно павуку: Не тужить, не сумує! Наума знай я молодим. Ще зовсім не старого Наума з павуком таким Я зрівнював... У нього – Вже капітал кругленький став, В купці міг вийти скоро. Та враз Наум засумував! Прийшло до нього горе... VIIВін пізно край воріт сидів В задумі весь бездонній. Останній пароплав свистів На Волзі напівсонній; На спокій потяглися враз І чоловік і птиця. Зайшли до нього на той час Хлопчина і дівиця: У Тані плетена коса, Блакитні чисті очі, У Вані кучері-краса. «Сховай ти нас від ночі!» – «А самоварчик треба гріть?» – «Будь ласка»... Ні хвилини Не можуть за столом сидіть: Сміх-жарти без упину, І кожен хоче зачіпать Ногою чи руками, Так тягне їх... попустувать, Лиш одвернись, губами! То личко в неї спалахне, То мов сметана біле... Вони пили вино смачне І калачів поїли: «Тепер заснути нам пора, У вас таке дозвілля!» – «А хто ви?» – «Братець і сесгра. Ідем на богомілля». Гадав він: «Бреше! заманив Купецьку доньку-бранку. Проте аби лиш заплатив! Ночують хай до ранку». Він їм подушок пару дав: «Лягайте на дивані» – І надобраніч побажав І хлопцеві, і Тані. В своїм кутку на дзигарях Підтяг угору гирі І потонув в пуховиках... Прокинувсь: б’є чотири, Ще темно; в роті аж пашить. Кваску йому хотілось, Та квас у горниці стоїть, Де парочка лишилась. «Шкода, що вчора я не взяв! Та я пройду тихенько. Добуду! (так Наум гадав) Напевно, сплять міцненько, Не скоро їх би розбудив Тепер і тупіт дикий...» Та лиш він двері відчинив, Почув він шепіт тихий: «Покурим, Ваня!» – гомонить До юнака дівиця. І чиркнув сірничок – горить.. Побачив він їх лиця; Красиве Ванине лице, Але ще краще в Тані! Рука зігнулась, мов кільце, Лежить на шиї Вані. М’яка, оголена рука! І вкриті млою груди, Мов жар горить одна щока, А друга під косою. І ще він бачив на льоту, Як їх зустрілись очі. І знов на молоду чоту Спустився полог ночі. Тихенько він пішов сумний. Наума не пізнати З того часу: завжди він злий, Похмурий біля хати, Чи піде навкруги бродить, Блукає аж до ночі, І чаю він не хоче пить, І рижиків не хоче. Забув наливку настоять Пахучою травою. І стало все занепадать У нього під рукою. На рахівниці він не раз Збивався безнадійно... Огонь очей ясних не згас, Горить йому постійно! «Я добре пив, я смачно їв, – Він думає огидло: – Хто ж в очі так мені глядів?..» І все йому набридло.
|