Тіні недавнього минулогоОт він весь, як на картині, Твій Іван-кріпак: Він невмитий, у дрантині, Випити мастак; В шлунку, певно, мало страви, Ледь живий стоїть, З-під штанів руда халява Дивиться-стирчить; Вічно шапка-бирка гола У пуху на нім, Стягнуто сурдута поли Ремінцем вузьким; Кінчик люльки визирає Та кисет з кишень. А зубів давно немає, Лиш старенький пень... Стародавній рід Івана Без кутка прожив – У передній біля пана Протягом віків. Ремесла Іван не знає, Робить, що дають: Шиє, варить і стругає, Не вгодив – поб’ють! «Заживе!» З усіх кепкує, Краде з-під замків, І за чарочку цілує Ручки у панів. Випить може сто стаканів Лиш неси мерщій... Досить є таких Іванів На Русі святій!.. «Гей, Іване! йди подати! Гей, чеши собак!» Удалось йому дістати Якось четвертак. Поминай тепер як звали! Шапку набакир І пропав! Даремно ждали Цілий день з тих пір: Гітарист і спокуситель Всіх сільських дівчат (І злодюжка та любитель Кур і індичат). В корчмаря гуляє Гнатка, Тільки його й чуть, Дві красунечки-солдатки Так до нього й льнуть. «Ген ви, пави-молодиці! Нумо у танець!» І танцює у світлиці Ванька-молодець, Всі у нього м’язи в русі, З ніг до голови, Аж танцює серга в усі, – Весело живи! Ранком у панів розправа: – «Де ти пропадав?» – Я... ніде... їй-богу... право... На шляху стояв! – «Цілий день?..» Він бреше грубо. І його за це Замолоду били в зуби, А тепер – в лиие. – Винен я!.. – прокаже стиха Зляканий Іван. «На обід засмаж індика, Та мерщій, дурман!» Ванька знову лямку тягне. Згодом же якось Він що-небудь знов потягне... «Це само взялось! Як погано десь поклали, – Певно, не дарма...» І давно пани вважали, – В нім душі нема. Є чи ні, – хіба до того Враз пригода з ним: Із петлі зняли живого, Скарживсь перед тим. Соромно панам зробилось: – Що з тобою знов? – «Щось під серце підкотилось». Ні, не п’яний мов! Каже він: «Ви загубили Вже слугу навік. Більш служить не маю сили. Мій короткий вік! Та петлі було б вам тільки З шиї не знімать...» Вислав пан йому горілки Тугу розігнать. Пив хлопчина єрофеїч, Плакав та кричав: «Хоч би раз Іван Мосеїч Хтось мене назвав!..» А як добре напоїли, – В місто на гарбі: «Тільки б лоб йому забрили, – Вішайся собі!» Сподівалися на дружбу, Та не та пора: Здать беззубого на службу Не змогли. «Ура!» Ванька знову опинився У своїх панів. Зовсім він од рук одбився, П’є без ліку днів. Хоч би в каторгу, – доволі! Аби з рук мершій! Та прийшла, на щастя, воля «З богом, любий мій!» І, загублений в народі, Зник кудись Іван... Як живеш ти на свободі Де ти?.. Гей, Іван!
|