|
Довго не здавалась Любонька сусідка, . Врешті прошептала: «Є в саду бесідка. Як темніше стане – розумієш ти?..» Змучився, чекав я нічки-темноти! Кров у серці б’ється: закипить – не жарти! Я дивлюсь у небо – вірить, чи не варто? Небо вкрили хмари в вируванні злім... Дощ полив струмками – прокотився грім! Брови я нахмурив і пішов до саду, – «Не зустрітись нині, Любоньку не згадуй! Люба білоручка, Любонька ляклива, В бурю за ворота вибігти їй – диво; Правда, не була б ця буря їй страшна, Тільки... та чи любить так мене вона?» Без надії, сумно йду я у бесідку. Йду, приходжу й бачу Любоньку сусідку! Промочила ніжки й хоч викручуй шубку... Мав же я турботи – обсушить голубку! Та з тієї ночі брови я не хмурю, Тільки посміхаюсь, як почую бурю...
|