|
Аж дивно! веселить струмок нас балакучий І темний дуб оцей, шумливий і могучий; Нас тішить піснею, мов юних гультяїв, У вечір солов’я чарівний, мрійний спів; Далекий звід небес, усіяний зірками, Здається, розіславсь любовно перед нами; На місяць дивлячись, у безберегу даль, Душа в нас відчува замріяну печаль, Солодшу за всі радощі на світі... Звідкіль ці почуття? Та ми ж уже не діти! Хіба поденний труд іще у нас не вбив До мрії нахилів?.. Чи то ж для трударів Ця розкіш – витрачать коротку мить свободи На ці, на безкорисні насолоди? – Ні! досить мудрувать! шукать всьому причин! Село зігнало вже з душі давнішній сплін, Забута каторжна, невільницька робота, Незмінна бідності докучлива турбота – І серцю весело... І краще вже мерщій Хвалити долю нам, що в злидності своїй, Позбавлені дарів достатку і свободи, Ми серцем чуємо живі скарби природи, Яких і ситий рід могучих владарів Віднять у бідняків голодних не зумів...
|