|
Ні, Музи лагідної й ніжногомінкої Ніяк не пригадаю пісні чарівної! В небесній красоті, нечутно, наче дух, Злетівши з високостів, мій дитячий слух Вона гармонії ясної не навчала, У пелюшках моїх сопілки не сховала, Серед забав моїх або хлоп’ячих дум Неясним маренням не хвилювала ум І не з’явилась теж схвильованому зору Враз другом люблячим у ту блаженну пору, Коли томливо так хвилюють нашу кров Одвіку нерозлучні Муза і Любов... Та рано наді мною забряжчали узи Другої, неласкавої грізної Музи, Супутниці сумної журних бідаків, Народжених для праці, муки і жалів, – Тієї Музи кволої, весь час сумної, Плакучої, приниженої й навісної, Що золото вважає за кумир святий... Щоб втішити прихідця в божий світ ясний, В хатині вбогій, димом млистим оповита, Зігнута працею, недолею прибита, Вона мені співала – й тужно так дзвенів Її такий простий і жалісливий спів. Було, не стерпівши тужливої недолі, Враз плакала вона, і плакав я доволі, А то бентежила ще сон юнацький мій П’янкою піснею...Та стогін без надій Іще пронизливіш дзвенів в розгулі шумнім. Все чуть було у нім, у гомоні безумнім: І суєти дрібної помисли брудні, І літ юнацьких мрії ніжні, чарівні, Занедбана любов, невиплакані сльози, Прокляття, скарги, жаль, безсилі вже погрози. З неправдою людською, в люті запальній Клялася, навісна, почать упертий бій. Упившись радістю похмурою своєю, Шалено бавилась колискою моєю, Кричала: «Помсти ще!» і язиком п’янким Гукала в спільники собі господній грім! В душі озлобленій, та ніжній і безмежній, Недовгий був порив жорстокості бентежний. Слабіючи поволі, дикий напад гас, Знижався і стихав... і заступала враз Все буйство дике туги й пристрасті невпинно Краса божественно-прекрасної хвилини, Як страдниця, схиливши голову, вважай, Шептала наді мною: «Ворогу прощай!..» Так чарували слух мій ці суворі співи Незрозумілої й смутної вічно діви, Поки, нарешті, з нею раптом я хутчій Звичайно не вступив в страшний жорстокий бій. Але з дитинства спілки кревної й міцної Не поспішала Муза розірвать в двобої: Крізь прірву темряви Насильства й Зла, Труда і Голоду вона мене вела – Відчути муки всі свої мене навчила І світу провістить про них благословила...
|